Нація, що пізнає себе
Книга «Ave», підготовлена і видана до 100-ліття Гетьманату 1918 року, гідно поповнила унікальну серію «Бібліотеки газети «День». Уважний її читач побачить у статтях істориків кілька сюжетних ліній: коротка і драматична історія Української держави правління Павла Скоропадського на тлі національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. і на тлі традиції, пов»язаної з іменем Богдана Хмельницького; родовід Скоропадських; гетьманський рух після 1918 року; біографічні нариси політичних діячів з оточення Гетьмана (найбільше уваги, зрозуміла річ, приділено В»ячеславу Липинському та розробленій ним ідеології державного будівництва).
Є ще й аспект політологічний: осмислюючи уроки Гетьманату, автори книги раз у раз звертаються до теми консерватизму, монархізму, аристократичної традиції в історії націй. Цими міркуваннями нове видання «Дня» фактично продовжує тему, розпочату в попередній книзі («Корона або Спадщина Королівства Руського», 2017). У такій послідовності мені навіть вбачається певний натяк: а чи не час би нашому політикуму задуматися над можливостями ідеології консерватизму, над його практиками в інших країнах?
Хотів би привітати головного редактора «Дня», натхненницю книги «Ave», Ларису Олексіївну Івшину з точно акцентованою передмовою, у якій суттєвими є як історичні, так і політологічні наголоси. Справедливо наголошено на тому, що українська нація надто довго існувала в обставинах «перерваного зв»язку часів»: нас штучно – й небезуспішно - відлучали від власної минувшини. Тож тепер доводиться надолужувати втрачене, в т.ч. й зусиллями «Дня» та його друзів. Передмова налаштовує читачів на аналітичне трактування історії. Епоха Хмельницького – Гетьманат Скоропадського – досвід державотворення після 1991 року – думку читача спонукають постійно снувати між «тоді» й «тепер». Бо ж і справді історія любить повторюватися!
Лариса Олексіївна – з її неабияким досвідом публічного спілкування – тяжіє до відточених нестандартних формулювань; її текст хочеться розбирати на цитати. «Історія «шиє» костюм для майбутнього, - з матеріалу замовника», - як таке не запам»ятати? Або: «Моя формула національної ідеї - ідентичність і модернізація». Або: «У Маннергейма не було «малофінів» - а у нас були «малороси». І в тому ж ключі – про потребу «реставрації» середнього класу; про «злочинний романтизм», що виявляється у «бракові розуміння державних інтересів, широти мислення»; про дефіцит аристократизму й лицарства і – натомість - засилля «хамства»…
Коли книжка з дещо несподіваною назвою «Ave» ще тільки готувалася, писалася, коли її контури починали проглядатися зі сторінок газети, в мене, зізнаюся, часом закрадалося побоювання щодо спокуси частини дослідників представити складну історію Гетьманату в суто апологетичному ключі. Мовляв, головне – показати конструктив, «безсумнівні здобутки» правління Павла Скоропадського, а аналіз «помилок і прорахунків» - то «тема окремої розмови» (цитую Юрія Терещенка). Хоча, як на мене, важливим є і перше, й друге. Інакше важко буде зрозуміти хід подій і добути уроки з власного історичного досвіду. Критичний аналіз завжди корисніший, ніж «чорно-білий» погляд на речі.
На щастя, книжка, ставши цілим, пропонує саме об»ємне бачення історії 1918 року. У ній знайшли своє логічне місце і стаття П.Кралюка про роман П.Куліша «Чорна рада», в якому відбилися внутрішні суперечності 1663 року, коли «під патронатом» московитів натхненно чубилися між собою претенденти на гетьманську булаву; і розлогі студії Юрія Терещенка та Тетяни Осташко, що репрезентують історичну ретроспективу, яка допомагає краще збагнути нашу ж таки політичну традицію; і розповіді Євгена Чернецького, Олександри Кльосової, Володимира Горака, Тетяни Ралдугіної, Романа Яціва про родовід Скоропадських та членів родини Гетьмана; і концептуальні розвідки Георгія Папакіна, Ігоря Сюндюкова, Любові Жванко, Володимира Бойка про драматичну практику державобудування під проводом П.Скоропадського; і нариси про В.Липинського, М.Василенка, Ф.Лизогуба, І.Кістяківського, С.Шелухіна…
Я не пишу зараз рецензію - лише ділюся враженнями від першого наближення до книги. Сприймаю її як чудову інтелектуальну пропозицію від «Дня» та його авторів. Читачам фактично кажуть: продовжіть тему. Полемізуйте, якщо з чимсь не згодні. Аналізуйте історичний досвід. Проектуйте його на день нинішній. Думайте, читайте…
Якщо б ішлося про другий том «Ave», то до нього можна було б залучити численну мемуаристику, що стосується 1918 року. Перечитав ось спогади Миколи Могилянського «Трагедія України (З пережитого в Києві в 1918 році)». Могилянський був ученим-етнографом; прихід більшовиків до влади він вважав катастрофою; до діяльності Центральної Ради й Директорії ставився не менш гостро-критично, ніж професор Юрій Терещенко; мріяв про «відроджену Росію», у складі якої й бачив Україну, щоправда - з досить скромними претензіями національно-культурного характеру. Іншими словами, у серйозні самостійницькі перспективи України «малорос» Микола Могилянський не вірив. А ось Гетьманат - підтримував! І навіть був причетним до його державного апарату, мав контакти з такими очільниками Української держави, як Ігор Кістяківський, готував деякі аналітичні матеріали. Могилянський мав спостережливе око, тож його свідчення варто брати до уваги (сподіваюся, що матиму можливість представити цю постать читачам «Дня» докладніше).
Так само цікавими для нашого контексту є спогади професора Василя Зіньківського, якому судилося протягом п»яти місяців бути міністром віросповідань в уряді Скоропадського. Тепер, коли Україна живе передчуттям Томосу, перечитати мемуари Зіньківського було б зовсім незайве.
Так само цілком актуальні речі можна відшукати і в спогадах Олександра Лотоцького, Олександра Гольденвейзера, Бориса Антоненка-Давидовича… Уявляю навіть окремий збірник мемуаристики, в якій віддзеркалилися події і люди часів Гетьманату. Як наблизив би він до нас буремний рік 1918-й!
Одне слово, збірник «Ave» спонукає до активної інтелектуальної праці. Він працює. Він дає добру поживу для того, щоб звернена до людини заповідь Григорія Сковороди «пізнай себе» могла бути реалізована і стосовно нації в цілому. А це ох як важливо: для українців активне самопізнання є гарантією успіху тієї національної ідеї, яка й справді немислима без «ідентичності й модернізації».
