Не здаватися й не розмінюватися
Минулої п’ятниці в Києві представили дебютну книжку найвідомішого заручника путінського режиму — збірку малої прози Олега Сенцова «Рассказы».
Оповідання були написані задовго до арешту. В Києві книжку можна придбати у видавництві «Лаурус», а в крамницях «Рассказы» з’являться наприкінці липня. Частина грошей, отриманих з продажів збірки, піде на оплату адвокатів для автора та допомогу його дітям.
«Пусть детство прошло, но я буду скакать на одной ноге». Цю фразу з оповідання «Дитинство» можна було б подати як епіграф. Книжка дійсно про дитинство: про шкільні роки, про дружбу й ворожнечу з однолітками, про конфлікти поколінь, про перший досвід втрати близьких (дуже пронизливо про останнє — в «Собаці»). Сенцов точно відчуває соціальний краєвид, але уникає спокуси заглибитися в радянську екзотику — її в нього майже немає. Є бідні, нелегкі будні в кримському селищі, де перспективи що для старих, що для молодих зникомо малі. Вищезгадане скакання на одній нозі — не просто запорука виживання, а внутрішній стрижень головного героя, його особлива вдача, з якою він виковує характер, не «рисуючись», але й не вдаючи скромника, розказуючи, наприклад, як наче звичайна застуда призвела до хронічної хвороби, від якої він мав стати інвалідом — але витяг себе з немочі оцією набутою ще в юному віці сенцовською впертістю.
Переважає тут розмовна інтонація; це монологічна проза, втім, Олег звертається не тільки до читачів. Такі рахунки з минулим можна звести, тільки будучи до себе безжальним (що в свою чергу дає йому право буде безжальним і до однолітків та колишніх земляків, говорити про жорстокість перших у «Школі» та «Больничці» й помічати дріб’язкову заздрісність других у «Макарах»). Картає себе за те, що не зупинив знущання з хлопчика з синдромом Дауна («Больничка»), що забув про свого пса («Собака»), що не приділяв уваги бабусі («Бабуся»): герой «Рассказов» — людина рефлексуюча і чуйна, незважаючи на всю впертість.
Помітно, що це дебютна проза, однак огріхи мови й стилю компенсуються драматургічним талантом: автор добре вибудовує конфлікт, прописує сторони й обставини, тримає у фокусі суть, яка рухає оповідь. Гумору йому не позичати, і навіть про найтрагічніше Олег уміє сказати з посмішкою: «И если будет дождь и пепел немного прилипнет к урне, то тоже ничего. Правда, все тот же нахальный внук заглянет в урну, увидит там немного прилипшего праха и скажет: «Да, дедушка все еще цепляется за края жизни!» («Заповіт»). Деякі сцени самі по собі є завершеними кадрами: «Когда машина поднимается на последнюю горку и ты наконец его видишь — тоненькую черту под краем неба — море! Скоро. А счастье уже сейчас» («Детство»), «Затем через колонки громко включили какой-то школьный вальс и все пошли вверх, в страну тяжелых знаний» («Школа»). Так, висновок напрошується: «Рассказы» — це готові сценарії, фільми в згорненому, паперовому вигляді, проза обдарованого режисера.
А ще це роман самовиховання. В якому автор-герой повторює для себе, а значить, і для нас, очевидні, але по-справжньому вистраждані речі:
«Я научился никогда не сдаваться и не размениваться. Не сдаваться. И не размениваться» («Школа»).
Кремлівський нікчема обрав явно не ту людину.
