Неймовірно, по-сімейному
Подивитися перед виходом останні 15 хвилин офіційного параду. Морщитись щоразу, як камера показує діючого президента. Порадіти тому, шо чоботи солдат НАТО вчергове ступають священною київською землею. Прийти до парка Шевченку на Марш захисників України, стати в коробку цивільних активістів, рухатись разом, кричати в тисячі голосів “Слава Україні”, співати вічно актуальний рядок, так, той самий, про “Путін – ху*ло, ла-ла-ла-ла-ла-ла», з незмінним текстом завдяки мешканцям Московії. Махати у відповідь чорношкірим хлопцям, що показують знак перемоги. Сфотографувати юну мусульманку з синьо-жовтим прапором. Уздріти на Хрещатику родину ромів у вишиванках. Тішитись, скільки довкола гарних, цікавих, небанальних обличь.
Після Маршу спуститись на Поділ. На перетині Сагайдачного з Контрактовою натикнутися на танці. Ансамбль з сивочолих і сивовусих, битих ресторанно-весільним життям музик у захопленому пів колі шкварить мелодії та ритми зарубіжної та не зовсім зарубіжної естради. Репертуар широченний: тут тобі й “Києве мій”, і “Одесса - жемчужина у моря”, і “Ой, на горі, та й женці жнуть”, і “Засвіт встали козаченьки”, і “Смуглянка-молдаванка”, і “Дім сонця, що сходить”, і “Венера”, тобто “Шизгара”, ну ви пойняли, і якісь іще рок-н-рольні й ритм-н-блюзові стандарти, назви яких ніхто не пам’ятає, але чули мільйон разів, і фінальна тема з “Кримінального чтива”, і навіть “Пінк Флойд”. Танцюють усі. Дрібна пістрява дітлашня. Беззубі подільські волоцюги. Хіпстери в модних футболках. Поважні патріотичні панни. Весела босонога дівчина – синій верх, жовтий низ. Красуня в білій сукні та вінку. Молодий араб, що приєднується до красуні. Крізь танцюристів проїздить – музика не спиняється – поліцейський ескорт, моцний патрульний, посміхаючись, з вітрового вікна схвально показує великий палець догори.
Думаю собі, шо оці скоки – Україна і є. Все ще дика мішанка в неї в голові: рок-класика поруч з радянськими шмарклями, одеські три акорди по сусідству з Тарантіно; поліція інколи з народом, а інколи ні, і веселитися не забуваємо незважаючи на соціальний стан, рівень доходів і тінь тотального капута над нашими малобюджетними трудами й днями.
Інколи хочеться послати все до дідька. А, буває, хочеться й пишатися. Буває, є чим. Все так, як і має бути, тобто суперечливо, по-сімейному.
Моїй країні 30 років.
І ці роки я прожив з нею.
Історія писалася в мене на очах.
Це таки неймовірно.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
