Обмовочка
Яка країна — таке й кіно
Отже, головний опозиціонер Росії, одужавши після спроби його вбивства, повертається додому. Вже на борту літака він і його дружина Юлія синхронно знімають маски, недобро дивляться в камеру і Юлія каже: «Мальчик, водочки нам принеси, мы домой летим», тим самим відтворюючи фінал фільму Олексія Балабанова «Брат 2». Там, нагадаю, головний герой повертається з новонабутою подругою зі США в Росію, а фразу про «водочку» власне вимовляє жінка, вимагаючи, між іншим, щоби стюард заради її примхи порушив правила безпеки, згідно з якими при зльоті й посадці літака обслуговування припиняється. Але ми росіяни, що нам ті правила — вони для лохів. Окрім того, на тлі попередніх походеньок супутника шанувальниці горілочки, це прохання виглядає дитячим лепетом. Стюарда не вбили — й на тому спасибі.
Культура, серед іншого — це система кодів. Певних сигналів, які часто виходять за суто жанрові чи мистецькі рамки. Тим паче це стосується кіна.
Я свого часу ніяк не міг зрозуміти причин популярності Балабанова в сусідній країні (до речі, жодного серйозного міжнародного призу в нього немає). Його фільми там дійсно люблять усі — і кінознавці, і прості кіноглядачі, незалежно від рівня естетичної обізнаності та політичних переконань. Я теж чесно намагався полюбити це кіно, але мені завжди щось заважало. То вимучена претензійність, як у знятих за Беккетом «Щасливих днях» чи в екранізації Кафки «Замок». То кострубата й непереконлива стилізація під німе кіно, як у «Про потвор і людей». То примітивність сюжетних ходів та одновимірність персонажів, як у «Браті 2», «Війні», «Кочегарі», «Мені не боляче», «Вантажі 200». Герої можуть з’являтися й зникати без будь-яких наслідків для драматургії та атмосфери, лишаючи хіба що питання: що це було? Деякі оповідні повороти взагалі викликають, скажімо так, подив: двох здоровенних чоловіків можна заколоти лижною палицею («Кочегар»)? Серйозно? Один з героїв іде під розстріл за вбивство, скоєне другим героєм лише тому, що щось тому завинив у минулому («Вантаж 200»)? Отак просто? Американська телеведуча, підібравши абсолютно незнайомого непритомного чоловіка на вулиці, через пару годин уже займається з ним сексом («Брат 2»)? Ну дійсно, для чого ще потрібні американські телеведучі.
Список таких питань може бути довгим.
А втім, коли я недавно розговорився про Балабанова з приятелькою з Петербургу, вона зауважила: «Просто ти не росіянин».
І дійсно. Тамтешні інтелектуали вважають, що цей режисер показує останню, неспростовну правду про росіян і Росію (сам чув і читав не раз), а людям більш простим, вочевидь, ця правда до душі. Правда протагоніста «Братів» Данили Багрова (Сергій Бодров) — в тому, щоб наговорити гидоти випадковому європейцю, щоб обізвати вихідців Кавказу «чорнод...ми», щоб убити людину на замовлення, щоб учинити самосуд, щоб перестріляти якомога більше американців. Тобто в тому, щоб мислити і діяти як типовий бандит або фашист. Російський ліберал сором’язливо це називає «точністю діагнозу» чи чимсь подібним, а широкій авдиторії, повторюся, подобається й цей «діагноз», і те, що симпатія режисера — на боці погромника (тому ні про який діагноз, звісно, мова не йде). Бо якщо ми бачимо, наприклад, у «Браті 2» єврея, то він обов’язково шахрай. Якщо з’являються афроамериканці — то це або кримінал, або агресивні волоцюги, яким чомусь не подобається, коли їх називають словом на «н» — і мають за це отримати кулю від доблесних російських зайд. Українці? Або горлорізи, яким теж місце в могилі, або кумедний поліцейський, якого російський алкаш — другий брат — однією лівою покладе та й ще пограбує. Інший поліцейський, білий англосакс, перед тим як відпустити Данилу, за яким уже точно тюрма плаче, чомусь обов’язково теж має вжити «н»-слово стосовно чорношкірих співвітчизників.
І це не кажучи про «Війну», в якій герой браво винищує чеченців включно з дітьми, про той-таки «Вантаж 200», де найбільш підлий персонаж родом, звісно, з Грузії, про рівномірно розлитий по всіх фільмах сексизм — жінки в Балабанова існують винятково для втіхи чоловіків і ні для чого більше.
Тож так і виходить, що не кінематографічні якості (дуже сумнівні, як на мене) приваблюють народні маси, а оце все. Можливість перетворити весь світ на ворогів і з цими ворогами воювати на своє задоволення. Самостверджуватись коштом інших. Код уседозволеності. Сигнал про свою кирзово-березову винятковість.
«Ну й що, це ж кіно» — скаже який-небудь колега по цеху — і якби ж тільки в Росії. Але кіно формує картину світу, а картина світу спонукає до дій, і тисячі багрових у російських містах, що з захватом повторювали одного з братів після вбивства чергового українця «Ти мне еще за Севастополь ответишь», почали діяти навесні 2014-го. Маю всі підстави сказати це: у кривавому кошмарі, що вже сьомий рік триває на Донбасі, є чимала заслуга особисто Балабанова.
Повертаючись до Навального: ані його опозиційна риторика, ані його статус політв’язня не мають вводити нас в оману. «Мальчик, водочки нам принеси, мы домой летим» — це дуже чітка ідентифікація, більш ніж зрозуміле послання. В тому ж ряду, що й сказане Навальним раніше: «Крим — це що, бутерброд з ковбасою, чи що? Його туди-сюди повертати ...»; «Крим — тих людей, які живуть у Криму»; «Я вважаю, що, незважаючи на те що Крим був захоплений з кричущим порушенням усіх міжнародних норм, реалії такі, що Крим зараз є частиною Російської Федерації. І давайте не будемо обманювати себе. І українцям я теж сильно раджу не обманювати себе»; «Крим залишиться частиною Росії, і ніколи в осяжному майбутньому більше не стане частиною України».
Яка країна — таке й кіно. Яке кіно — такий і глядач. Який глядач — така й країна.
Чисто тобі фекальний уроборос.
