Один за всіх
Минулого тижня відбулося офіційне вручення Нобелівської премії з літератури. Боб Ділан, який, здається, досі не отямився від новини про своє лауреатство, прислав замість себе відому поетку і рок-музикантку Патті Сміт, яка, виконуючи його пісню A Hard Rain’s A Gonna Fall («Сильна злива збирається»), так хвилювалася, що навіть забула слова і почала вдруге. Від Шведської академії виступив літературний критик Хорас Енгдаль. Серед іншого, він сказав: «Що викликає великі зрушення в світі літератури? Часто це відбувається, коли хтось схоплює просту, раніше ігноровану форму, зневажену як високе мистецтво, та видозмінює її». Саме таким чином, стверджував Енгдаль, роман вийшов з анекдоту й листів, так само як і драма в кінцевому рахунку виросла з ігор і удавання. І загалом, «у далекому минулому всю поезію співали або декламували співучим голосом».
Це, здається, чи не найкраща мотивація рішення Академії. Література існувала з давніх-давен, але перш ніж почати писати, людина співала. Перше, що ми чуємо — колискову від матері. Письменник, поет може це заперечувати, але стихія мови, підсилена співом, формувала його разом з його майбутніми творами змалку. За кожним романом, оповіданням, епосом, віршем, поемою стоять тисячі безіменних співців чи співачок, мільйони народних пісень. Цьогорічний «Нобель» — це, на мою думку, сильно запізнілий жест визнання оцього багатоголосого автора, що насправді й надиктував людству всі нині відомі шедеври.
Що ж до власне Ділана, то він на сьогодні об’єктивно — найкращий принаймні з англомовних поетів-пісенників, і його вплив на кілька поколінь, байдуже, читаючих чи ні, слухачів по всьому світу переоцінити неможливо. Тож — заслужив.
