Перехід
«Незворотність». Александра, або Алекс (Моніка Белуччі) покидає вечірку через сварку зі своїм хлопцем Марком (Венсан Кассель) і йде крізь м’ясо-червоний тунель, аби перейти на другий бік вулиці, де стоять кілька таксі. Підлога в переході засипана сміттям. Одна з ламп несправна, постійно миготить. Алекс ось-ось уже коло виходу, як назустріч їй спускаються сутенер Солітер (Жо Престіа) і трансвестит Конча, він же Гільєрмо Нуньєс (Яра-Мілло). Останній чимось невдоволений, твердить: “Я не хочу і не буду”. Солітер його б’є. Алекс вступається за Кончу. Той тікає, а Солітер переключається на Алекс.
Початок відданий грі в передбачуваність. Кадри прелюдії до зґвалтування стандартні для подібних сцен, тож близькі до сюжетної схеми, яка може включати благополучну розв’язку; навіть коли Солітер укладає Алекс на підлогу, в далекому кінці переходу з’являється розмита постать випадкового перехожого. Потенційний рятівник, однак, зупиняється, потім іде геть. Камера трохи від’їздить і застигає на нестерпно довгі хвилини, тримаючи епізод на середньому плані. Ритм тому, що діється, задають глухий шум машин наверху та мерехтіння несправної лампи. Облич до кінця епізоду вже не побачимо - освітлення таке, що на них лежать густі тіні. Стрімко щезають й інші ознаки індивідуальності, поступаючись фізіології - чим жорстокіший Солітер, тим піддатливіша Алекс: спочатку поводиться як перелякана жінка, потім її інтонації стають все більш дитинними, вона втрачає будь-яку здатність до опору, і зрештою лишаються тільки первинні реакції – жах та біль, конвульсії та придушені крики. Скоєне Солітером виходить за рамки суто сексуальної потреби; діставши своє, не зупиняється, б’є жертву лицем об підлогу, - важливо не просто оволодіти, а спотворити, тобто затаврувати. Від учасників епізоду лишаються тільки тіло, яке ґвалтує і тіло ґвалтоване, дві символічні поверхні статевої ідентифікації, адже тривалість, безжальність, відвертість сцени, відсутність монтажних купюр у ній дозволяють, очистивши персонажів від нашарувань типажності, прибравши культурні, еротичні, соціальні коди, здобути чисте “маскулінне” і “фемінне”, втім, чітко локалізовані в структурі фільму (який, нагадаю, побудований як низка епізодів, показаних у зворотному порядку).
У “чоловічій” половині чи не головний герой - Солітер, точніше, при його залаштунковій участі утворюється трикутник ненависті з Марком, котрий шукає Солітера, та П’єром, колишнім коханцем Алекс, котрий невільно супроводить друга в пошуках. Дії Марка та П’єра не дуже поступаються Солітеровим учинкам; вершина озвіріння - вбивство П’єром невинної людини в клубі “Кишка”. Взагалі, чоловіки тут неадекватні майже без винятків, або психопати, або бандити, є також педофіл – головний герой попереднього фільму Ное “Один проти всіх”, огрядний М’ясник (Філіп Наон), що зізнається в першому (чи то пак прикінцевому) фрагменті “Незворотності” про перелюб з рідною дочкою.
З тої дитини виросла Алекс як жертва, що позначено і її інфантильно-покірливим сприйняттям насильства, і фразами ґвалтівника “татусеві добре”, “скажи мені “татусю”. Її вбрання – сукня, котра не прикриває, а унаочнює і провокує. Так вона вбралася для Марка, чиє ставлення до Алекс як до об`єкту вдоволення знов-таки мало чим відрізняється від Солітерового (герой Престіа реалізує той спосіб злягання, якого жадає Марк) чи навіть П’єрового, котрий настійливо намагається збагнути, що він не так робив з Алекс у ліжку.
Історія Алекс дістає розвиток після сцени зґвалтування, тобто у другій половині фільму. Тут є місце й іншим жінкам, їх повнісінько в епізоді вечірки, яка скінчилася для героїні Белуччі сваркою з Марком і нічним переходом. Варто, до речі, звернути увагу, як Марк ставиться до того дівоцтва; для нього нема різниці між дружиною та іншими, він фліртує з усіма, повторюючи: «білявка, чорнявка, чорнявка, білявка». Серед інших Алекс зустрічає свою вагітну подругу, а в подальшому (тобто початковому) епізоді ніби між іншим признається Маркові, що в неї затримка, але той злегковажує вісткою. На самоті Алекс робить тест на вагітність. Результат, можливо, позитивний, бо вона спочатку сміється, потім стає серйозна, навіть зажурена, простягається на канапі, поклавши руки на живіт. В такій самій позі в наступному кадрі камера застає її вагітну приятельку, яка лежить під плакатом “Космічної одисеї” з рекламним гаслом “Остання Подорож” і крупним планом ембріона з фінальної частини фільму Кубрика. Лише після того у фільмі вперше з’являється небо – напрочуд безтурботна блакить з білими хмарками. На газоні – Алекс із книжкою, де стверджується, що майбутнє вже присутнє в теперішньому; довкола бавляться і галасують діти – найкраще втілення тези. Тест, плакат, майбутня породілля, діти, величні такти Сьомої симфонії Бетховена на звуковій доріжці – пафос такої образної прогресії очевидний, проте потребує завершення. В “Одисеї” вінцем подорожі у глибокий космос ставало народження нового людства. Для Ное сама здатність родити - диво. Тому він не освячує зорі надлюдським зародком; галактики зливаються у кружлянні його камери, котра до того хиталася й метушилася, натикаючись на стіни і обличчя, пірнаючи в тунелі і катакомби; те, що здавалося лихоманкою, дурною замкненістю, тепер розгортається у велетенську спіраль, котра поєднує Алекс із небом.
Чоловіче і Жіноче у “Незворотності” - це не Masculin і Feminine Годара, пропущене через фільтри соціополітичних ієрархій, і не мелодраматично приречені Чоловік та Жінка Клода Лелюша. Це, по суті, дві сторони смертельної сутички. Чоловіки є агентами незворотності та руйнації; їхній світ – царина безпліддя і насильства, ночі й підземелля, де чим глибше, тим гірше. Жіночому лишаються день, небо і материнство. На підлозі переходу Чоловіче остаточно бере гору, знищуючи найдорожчий дарунок – можливість продовжитися в майбутньому. Але в тому годинниковому механізмові, яким є “Незворотність”, червоний тунель є найнеобхіднішою, центральною деталлю, чимось на кшталт вісі, до якої кріпляться стрілки. Час за роботою: руйнує все.
Незворотність/Irreversible (95`, Франція, 2002); сценарист і режисер: Гаспар Ное, оператори: Бенуа Дебі, Гаспар Ное, композитор: Тома Бангальтер, актори: Моніка Белуччі, Венсан Кассель, Альбер Дюпонтель, Жо Престіа, Філіп Наон, Стефан Друо, Жан-Луї Костес, Мурад Хіма.
