Перервана місія
Віктор Петрович Олендер (20.08. 1941 - 8.11. 2020) вирішив попрощатись з нами сьогодні, як тільки почався 8-листопадовий відлік
Всі рідні його, всі друзі знали про його важку хворобу, одначе звістка про смерть прогриміла як грім посеред похмурої осені. Останньої осені патріарха нашого кіно, його вірного Лицаря.
Ще минулої середи я чув у телефонній трубці його голос - у звичній для нього манері ВІКТОР давав настанови, як і що робити у зв’язку з грядущим ювілеєм кіностудії «Київнаукфільм». Він був найбільшим і найщирішим патріотом легендарної кіностудії, яка упродовж 1960-80-х була посутньо, без перебільшень, лідером не тільки всесоюзного, й світового наукового кіно.
Узагалі, останні чверть століття ОЛЕНДЕР виконував місію не просто режисера, а й історика нашого кіно. Блискучий телесеріал «Фелікс Соболєв. Перервана місія» (про свого вчителя, про блискучу епоху кіно), кінодилогія «Пасажири з минулого століття» та «На незнайомому вокзалі» (режисер і оператор Ізраїль Гольдштейн розмірковує про загадки кіно-історії і історії людей в цілому; такий собі Мойсей ХХ століття про перебіг втечі з відомого минулого у непрогнозоване і трагічне майбутнє)…
А потім ВІКТОР зробив 8-серійний (!) фільм «Костянтин Степанков. Спомини після життя», де знаменитий актор оповідає і про себе, і про життя в кіно, і просто про сенс самого буття. Розповідає, на жаль, за кадром і голосом іншого актора, Олександра Ігнатуші, бо ж Кость Петрович помер на самому початку роботи над картиною. На місці режисера інший, за такої ситуації, не став би знімати фільм, але ж то було місце ВІКТОРА ОЛЕНДЕРА.
Це велика робота і відкриття справді великого кіно, про масштаб якого, мистецький і світоглядний, чимало українців навіть не підозрюють. Картина отримала Державну премію імені Олександра Довженка, однак залишилась незавершеною. Уже помираючи, ВІКТОР ПЕТРОВИЧ (про це розповіла мені Єлизавета Плесконос) просив, аби фільм доопрацювали… Це треба зробити, і це може бути стрічкою і про самого кінорежисера, тепер уже небіжчика.
Спілка кінематографістів України так само втратила в особі ВІКТОРА ПЕТРОВИЧА найвідданішого, найпалкішого спілчанина. Він був надактивним, він запалювався як сірник і йшов у бій, як тільки бачив десь і в чомусь небезпеку Спілці і Будинку кіно.
Скільки ми з ним сперечались, сварились, розбігались навіть. Під час моєї другої каденції спілчанського голови не було у мене більшого і принциповішого критика, аніж ВІКТОР. То й що, все одно ми залишались друзями. Це важлива риса - сперечатись з аргументами людини, заперечувати їх, але не саму людину.
Такою була філософія «Київнаукфільму» й відтак самого ВІКТОРА ОЛЕНДЕРА: віра в людину і власне людські цінності, повага до людини. Він не приймав брутальності нинішнього часу й інструментарію джунглів, де на тебе стрибають з пальми з дикунськими криками. Тих стрибків і того здичавіння він не захотів більше ні бачити, ні чути.
Прощай, дорогий друже! Облаштовуйся у кращому зі світів, подивися, як там і що там. А потому може й обізвись. Місія твоя урвалась, але ж вона триває…
