Подвійна втрата
Позавчора в центрі Києва закрилися два кінотеатри — «Україна» й «Кінопанорама». У другому напередодні, в неділю, влаштували прощальну вечірку «Останній сеанс». Показали хроніки «Кінопанорами» та документальний фільм Юрія Шилова «Панорама». Організатори зазначили:
«Якби завтра був останній день твого життя, чим би ти зайнявся? Ми будемо радіти! Тому що в нашому запасі є ще цілий день. Будемо дивитися хроніку кінотеатру, ділитися спогадами і пити вино. На екрані вас чекає багато несподіваних сюрпризів, а на сцені багато цікавих людей, які робили в «Кінопанорама» свої проекти».
Всі події, заплановані в «Кінопанорамі» на жовтень, перенесено. На сайті недоступний розклад сеансів після 30 вересня. Співробітників звільнено. Все за законом: будівля давно належить приватному власнику й він вільний робити з нею все, що вважає за доцільне, в тому числі поміняти призначення чи перебудувати.
Обидва заклади — з історією. В «Україні» 4 вересня 1965 року під час прем’єри «Тіней забутих предків» відбувся легендарний протест проти арештів дисидентів. Будівля «Кінопанорами» до 1932-о була синагогою, потім радянська влада забрала її у віруючих і відкрила там спочатку спортзал, далі — клуб поліграфістів і нарешті, в 1958-у — перший у СРСР театр панорамного кіна, який в останні роки був важливим майданчиком для поціновувачів артхаусного та фестивального кінематографу.
Про конкретні причини закриття можна тільки гадати; ймовірно, конкуренція — одна з них. Центр Києва достатньо насичений кінозалами. В парі сотень метрів від «Кінопанорами» знаходиться комфортніший і ближчий до метра «Київ» з майже ідентичним репертуаром. Так само поруч там Будинок кінематографістів і мультиплекс «Гулівер».
«Кінопанорама» могла б стати давно затребуваним у місті кінотеатром повторного фільму. Але це передбачає показ з оригінального носія (плівка, спеціальний DCP-диск), а не з компакт-диску, причому в сучасно обладнаних залах. Ремонт приміщень мали б здійснити або держава, або новий власник, але жадоба до швидкого й гарантованого заробітку вкотре перемогла.
Насправді формат порятунку таких місць давно відпрацьований на Заході й потроху утверджується в нас: кампанія в ЗМІ та в інтернеті, створення фондів, постійний громадський тиск і на бюрократію, і на власників будівель. Але в обох випадках такого не було. Я, як, думаю, і більшість киян, дізнався про події фактично заднім числом. Навіть акція «Збережемо Києву «Україну» та «Кінопанораму»» — безумовно потрібна — відбулася вже наступного дня після закриття.
Тож звинувачувати у всьому чиновників некоректно. Так, влада неуважна до культури, мало дбає про місто, але й спільнота киян могла б зробити набагато більше — і коли я кажу про спільноту, то маю на увазі й себе в тому числі. Бо влада, зрештою — це наш прояв, наші помилки. І якщо забуваємо про неї — вона забуває про нас.
