Право сильного
У Монреалі мені випало побачити дві виставки, пов’язані з Україною. Одна — добре рекламована, з потужним медіа-супроводом, друга — суто локального, діаспорного значення. Але друга здається не менш важливою, ніж перша.
World Press Photo — щорічна виставка призерів однойменного конкурсу документального фото. У Монреалі вона відбувається в історичному районі Старий порт.
World Press Photo завжди бере найважчі й найгостріші теми. Звісно, тут є такі категорії, як портрет, природа, спорт і розваги, однак суперечливу й гучну славу цьому конкурсу склали знімки з місць бойових дій, масових катастроф, стихійних лих, епідемій.
Так і в Монреалі. Масові поховання жертв Еболи, об’ємний вибух десь у Сирії, переповнений біженцями човен в Адріатиці. Надзвичайно сильним є цикл американки Глени Гордон — вона просто сфотографувала речі дівчат, викрадених у квітні терористичною групою Боко Харам у Нігерії, а також репортаж Араша Хамуши (Іран) про матір, яка пробачила вбивцю свого сина, врятувавши таким чином від шибениці. Ніжністю й драматизмом наповнені образи бангладешця Саркера Протіка, який знімав повсякдення своїх дідуся й бабусі. В залі завжди повно людей. І майже постійне скупчення глядачів — біля стендів з фотографіями з України.
П’ять світлин французького автора Жерома Сессіні (2 приз у категорії «Репортаж») — про Майдан. Закривавлені тіла на Інститутській, священик, що благословляє протестувальника. Ефект присутності майже нестерпний.
Поряд — уже знаменитий катастрофічний «натюрморт» Сергія Ільницького (Перший приз в категорії «Новини») — засипаний битим склом і пилом обідній стіл з посудом на донецькій кухні — наслідок артилерійського обстрілу. Ще фото Сессіні — про збитий «Боїнг» (Перший приз за репортаж): страшні і теж надто добре відомі кадри з тілом пасажира, що пробило дах і лежить у будинку, господар цього будинку, що низько схилив голову, висунувшись з вікна, розгублені шахтарі на тому самому соняшниковому полі. Детальні пояснення під кожним фото. Люди затримуються, дивляться, читають. Я розговорився з кількома канадськими глядачами, дещо пояснив про нашу ситуацію, зустрів цілковите розуміння і співпереживання. Хоч де була б війна — будь-яку притомну й здатну до співчуття людину вона вражає. Головне — донести зрозуміле й чітке послання про цю війну. Що фотографи World Press Photo й роблять.
Друга виставка — у доволі цікавому місці. Місцевий осередок Українського національного об’єднання знаходиться в колишній синагозі, в осерді хасидського району. Будівля з червоної цегли — типової ритуальної іудейської архітектури, тільки там, де на фасаді була менора, тепер тризуб. Всередині — експозиція, присвячена співіснуванню євреїв й українців від часів Київської Русі до Петлюри й Скоропадського. Понад 30 стендів з ілюстраціями і текстами французькою та англійською. Всі головні періоди, етапні події, й хороше, й погане: страхіття, що коїлися при Хмельницькому, Уманська різанина, погроми ХІХ—ХХ століть; але й розквіт містечок, вершини єврейської культури, Шолом-Алейхем і Жаботинський, спільна боротьба проти російсько-імперського поневолення.
І ця виставка, і місце, де вона відбувається, і юна англомовна єврейка Тамара, що сидить на рецепції — у всьому цьому є багато надії. Маючи таку багату й суперечливу спільну історію, схожу місцями на суцільну баталію, ми здатні жити з євреями дружно. Але жити у злагоді (рівно як і визнавати свої помилки) — велике вміння і велика мудрість, це справжнє право сильного. І це насправді шлях до перемоги в найжорстокішій війні.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Монреаль — Київ
