Про звитягу, про подвиги, про безславність
Двоє моїх чудових колег і друзів із сусідньої країни, блискучі кінокритики Зара Абдуллаєва та Олексій Медведєв, опублікували в «Искусстве кино» — одному з небагатьох незалежних видань, що лишилися в Росії, — текст під назвою «Различение и узнавание». Стаття присвячена російським фільмам останніх років, точніше, їх сприйняттю кіноспільнотою, але насправді вона про інше. Це в певному розумінні маніфест. Важливий і гіркий.
«У «Піонерах-героях», «Дурні», «Класі корекції» важлива не нова мова або якісь неначе естетичні побудови. Важливий досвід, який ми готові розділити і визнати своїм, — або не готові. При цьому одні товариші пізнаванню-пораненню або пізнаванню-імітації віддаються, а інші чинять опір. /.../
Здається, найскладніше завдання, яке може стояти перед людиною, — прожити, переварити, прожувати до кінця все те, що ти не зумів зробити у минулому. Й фактично узагальнення тут є доречним, вся новітня історія нашої країни полягає в тому, що ми не прожували той шматок — шматок свободи, нового суспільного ладу, шматок самовизначення, нового економічного порядку. Ми просто його не прожували. І зробили вигляд, що про це забули. /.../
Ця висміяна, або оббріхана, або іронічна тема подвигу, яка дійсно мала дуже багато гротескових рис, тут існує в абсолютно іншому режимі. Ми самі, багато авторів і глядачі, не додумали, не прожили те, що тут намагаються прожити персонажі разом з автором...
Бути готовим до солідарності дуже важливо. Навіть в добу суто індивідуалізму. Або тим паче у такий час./.../
У чому ж подвиг? Подвиг насправді не в тому, щоб на дідуся настукати або зупинити танк ціною свого життя. А в тому, щоб будь-якої миті життя бути готовим до всього. Повторимо: до солідарності».
Тут, схоже, сама суть, або, як любить казати Зара, нерв того, що відбувається.
Нові, соціальні російські фільми намагаються ревіталізувати саме поняття подвигу й оживити постать героя як того, хто подвиг здійснює. Але повстання або не вдається, як у «Левіафані», або перетворюється на нікому не потрібне самопожертвування, яке нічого не змінює, як в «Дурні». Проте, ось парадокс: повітря Росії бринить від заклинань про героїзм і звершення, але — про звершення, цілковито перетворені на пропагандистську доктрину в найсправжнісінькому радянському дусі, — тобто у фальшивку, і солідарністю тут не пахне, це знову на рівні «стуку на дідуся» і «деды воевали». Якщо ж в окремих випадках тема подвигу звучить по-справжньому, то відкидається насамперед інтелектуальним середовищем.
А чому? Тому що не прожували свободу. Не прожували, не засвоїли і не прожили. Смислову порожнечу, що утворилася, дуже швидко заповнили підробки й негідники.
З нами було так само, поки не настав грудень 2013-о, й дуже швидко, майже в одну мить, слова «солідарність», «герой» і «подвиг» віднайшли плоть і кров у найпрямішому сенсі. Стали зрозумілими без будь-яких фільмів. Нещасна та країна, яка потребує героїв, але подвійно нещаслива країна, в якій героїв немає і не передбачається.
Та й героїчне кіно у нас тепер трапляється. Навіть не завжди невдале.
