Процесії Андерсона
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
«О, щасливчик!» Ліндсея Андерсона – один з найважливіших творів повоєнного британського кінематографа. Щоб повніше зрозуміти цю картину, слід спочатку подивитися на деякі попередні роботи Андерсона.
Переломним фільмом для цього режисера став сорокахвилинний "Білий автобус" (1967). З молодою героїнею цієї безсюжетної новели не відбувається нічого екстраординарного. Прибувши з Лондона в якесь індустріальне місто, вона мандрує по ньому. Оповідь створюється завдяки рівновазі між документалізмом і витонченою постановочною фантазією. Змінюються кольори реальності, прозаїчні події на кшталт навчань пожежної команди, відвідування бібліотеки чи музею перетворюються на сюрреалістичні шоу. Однак "Білий автобус" важливий не тільки як переддень знаменитої сатиричної трилогії Андерсона, яка складається з «Якщо...», «О, щасливчик!» і «Шпиталю Британія»» (1982). Коли героїня на початку картини виходить на вокзал, вона зустрічає групу химерно вбраних людей, що супроводжують дивну суміш катафалка з кальяном. Прикметний епізод, адже в ньому чітко визначено мотив, що пронизує пізнішу творчість Андерсона - процесію.
Процесія означає соціум, і ширше - середовище, долю. "Якщо...", народжений під відлуння заворушень 1968 року (Ольстер, Варшава, Белград, Париж), майже цілком побудований на процесіях і ритуалах престижного коледжу. У фіналі романтик Мік Тревіс, віртуозно втілений молодим Малкольмом Макдауелом, бере в руки автомат. Афіша до "Якщо...", яка зображала Тревіса з автоматом з одного боку і класного наглядача з батогом - з другого, запитувала: "З якого боку ви?" Каверза в тому, що ніякого протистояння немає. Процесія - не бар'єр. З нею можна або злитися, або спостерігати за нею; розстріляна, вона перебудовується, нові учасники виростають немов з-під землі, й хода триває, відливаючись у структури демонстрацій, революцій, установ, заводів, лікарень.
Люди в фільмах Андерсона працюють, співають, танцюють, грають у регбі. Людина Андерсона, за рідкісними винятками - людина діюча. Інша річ, чи досяжна мета, чи є вона взагалі. Саме такою дією одержимий головний герой «Щасливчика». Його знову звати Мік Тревіс, знову його грає Малкольм Макдауел. Відстрілявшись з даху коледжу, він ступає на шлях конформізму. Жадає успіху, дереться до вершин.
Фільм близький до традиції англійської сатиричної авантюри. Герой пускається у всі тяжкі, у сюжету зовнішньо – жодної цілісності, лише низка циклічно завершених епізодів, причому кожний наступний повністю скасовує попередній. Тут приходить на допомогу натхненник усіх кінореформаторов Бертольд Брехт, шанувальником системи якого Андерсон явно був: натяк є ще в "Білому автобусі", де на кілька секунд з'являється зовсім юний Ентоні Хопкінс у якійсь брехтівській постановці. "О, щасливчик!" зроблений за методою "епічного театру" Брехта. Звідси багатоепізодність, з обов'язковою завершеністю кожного фрагмента. У музики - та ж функція, що й у зонгів незмінного композитора Брехта - Курта Вайля - в "Тригрошовій опері". Роль Вайля виконує клавішник знаменитих Animals Алан Прайс - його енергійні ритм-н-блюзи дуже ємко та уїдливо коментують події. Таке ж коментування йде через фонограми радіопередач. Застосовується горезвісний монтаж атракціонів, найбільший шокуючий з них - людина з тілом свині в експериментальному медичному центрі. Цей момент, до речі, цікавий з погляду гумору й ставлення до людського тіла в Андерсона. Сам по собі такий покруч - похмурий жарт у дусі полотен Босха, але він прив'язаний намертво до ліжка, він рветься в судомах, і ці конвульсивні рухи роблять видовище істинно жахливим. Тема заводів досягає апогею в страхітливій військовій базі; вже не можна зрозуміти, що тут виробляють, головний продукт - надсекретний порядок, заради якого проводять безглуздий, жорстокий допит ліпшого кролика-Тревіса. Відсилання до "1984" Орвелла безсумнівне. Але процесія має властивість перебудовуватися, і база злітає на повітря з належно невідомих причин.
Основа брехтівської системи для актора - відчуження, коментування; виконавець повинен тримати деяку дистанцію стосовно героя, як би засвідчуючи про нього. Дійсно, з безталанним Тревісом всі немов грають: і улюблені жінки, і кати на військовій базі, й боси у фірмах, і навіть прокурор. Ба більше, одні й ті самі виконавці з'являються по кілька разів у різних епізодах, у різних, хоча впізнаваних подобах, аж до того, що у садиста-військового і пастора одна фізіономія. Навколо шукача щастя створюється зловісна повторюваність облич, за межі цього надзвичайно порочного кола він не може вирватися навіть у в'язниці, він нікуди не рухається по-справжньому. До крові серйозними здаються пролог - жорстока розправа над пеоном на кавовій плантації - і фінальний ляпас, отримуваний Тревісом, який, здається, дістався до жаданої вершини. Страта і плантація навмисно стилізовані під документальну хроніку. Сучасним пеонам рук уже ніхто не рубає - їх просто беруть у процесію, де "винен!" звучить як пароль-спокутування.
Ляпас наприкінці - атомний вибух іронії, бо дає його... кінорежисер, виконуваний самим Ліндсеєм Андерсоном (!), вичавлюючи з Тревіса необхідну посмішку, після чого вже починається чисто кінематографічний карнавал. Танцюють всі - всі, з ким Щасливчика зводила доля, і сам він танцює в золотому костюмі, блискучий кінопривид самого себе. Коло замкнулося. Всі події були не більше й не менше, ніж подіями фільму, і героя нарешті взяли в цей фільм, і можливо, в наступному кадрі - після титру "кінець" - йому накажуть вкрасти жменю кави на плантації.
***
О, щасливчик! / O Lucky Man! (1973, Великобританія, 178 '), режисура: Ліндсей Андерсон, сценарій: Девід Шервин по ідеї Малкольм Макдауелла, оператор: Мирослав Ондржічек, в ролях: Малкольм Макдауелл, Ральф Річардсон, Рейчел Робертс, Артур Лоу, Хелен Міррен; виробництво: Memorial Enterprises, Sam; Warner Bros. (Прокат).
