Рідкісні радощі й красоти
За відсутності вражаючих подій у основному конкурсі змучений кінокритик біжить за розрадою в паралельні програми
Таких дві: «Панорама» і «Форум». У першій багато дебютантів, нових талантів і документалістики (прем’єра україно-литовського «Маріуполіса» відбулася саме там), у другій — простір експерименту і формального пошуку.
Особисто мені в «Форумі» пощастило — йдеться саме про везіння, оскільки щастя фестивального глядача мінливе — з двома картинами.
Першу названо просто: «Кінець» (The End, режисер — Гійом Ніклу, Франція). Практично моноспектакль. З дивовижно гарним Депардьє в ролі старого мисливця, який заблукав у лісі й зустрів там кількох геть божевільних персонажів. Фільм дуже смішний, місцями страшний, помірно і доречно сюрреалістичний, і після його ударного і по-снайперському влучного фіналу хочеться лише заволати: чому він не в конкурсі?!
Те саме запитання виникає і після перших кадрів «Лілового провулка» — нової роботи угорського режисера Бенса Флігауфа. Флігауф вже брав участь у конкурсі Берлінале 2012-го з драматичним трилером про вбивства циганів «Просто вітер», здобувши заслужений Гран-прі журі. «Ліловий провулок» — це фільм-сновидіння на кількох рівнях. Головні герої — мати і маленький син, якому вона розповідає страшну казку про дівчинку, замкнену батьками в підвалі. Паралельно розплутується складний клубок родинних стосунків. Фільм знято трьома різними операторами в абсолютно різних манерах — для кожного плану оповіді. Основна лінія — власне справжнє, що раз у раз спалахує неймовірно красивими кадрами. Стрибаюча аматорська камера (насправді дуже високий клас операторської роботи) — це недавнє минуле, раннє дитинство хлопчика. Нарешті, онейричні кадри в біло-чорному зображенні, зняті в інфрачервоній оптиці, — візуалізація тієї самої страшної казки. До всього слід додати дивовижну звукову доріжку — місцями тривожний, місцями невагомий ембієнт, створений самим режисером.
Власне, «Ліловий провулок» — це сама по собі казка, у якій мати і син перемагають найнебезпечніших — внутрішніх демонів. Дуже проста історія — але феноменально виконана.
Тема важкого дитинства і складних стосунків батьків і дітей — взагалі одна з постійних на Берлінале, інша річ — наскільки переконливо вона представлена: у тому ж основному конкурсі ані фантастика Midnight Special про хлопчика з очима, що світяться, Джефа Ніколса (США), ані Being 17 (Андре Тешине, Франція) нічим видатним не запам’яталися. Однією з подій «Панорами» могла б стати «Дорога на Стамбул» відомого французького кінематографіста Рашида Бушареба про матір-одиначку, чия юна дочка приєднується до ІДІЛ — проте фільм зроблено надто вже плакатно, а в кінці скочується до банальної мелодрами.
Тим часом фестиваль наближається до завершення. Головна подія сьогоднішнього дня — прем’єра восьмигодинного (!) епосу філіппінця Лав Діаса «Колискова для сумної таємниці» (Hele Sa Hiwagang Hapis). Фільм покажуть двома частинами по чотири години з годинною перервою. Чи передбачено якісь призи тим, хто додивиться все це до кінця, не повідомляється.
* * *
Новини з навколофестивальної преси:
— НВО запустили новий серіал «Вініл», присвячений американській рок-сцені 1970-х. Перший епізод знятий Мартіном Скорсезе. Виконавчим продюсером проекту, який критики вже називають «рок-н-рольною «Грою престолів», виступив Мік Джаггер, а сценаристом — Теренс Вінтер, який раніше писав для «Підпільної імперії».
— Інтернет-компанія Vice (їхні репортажі про війну в Україні виділяються адекватністю і сміливістю серед західних медіа) запускають власний телеканал Viceland. Обіцяють, що буде весело: телесеріали про матюкливого репера-кулінара та комуну молодих комедіантів, подорожі пари, що пізнають життя ЛГБТ-спільнот по всьому світі, цикл передач про тонкощі вирощування, поширення і вживання марихуани й інше в тому ж дусі — за все хороше проти всього гіршого.
Драма «У центрі уваги» (Spotlight), що розповідає про успішне журналістське викриття католицьких священиків-педофілів і є головним претендентом на «Оскар» у номінації «найкращий повнометражний ігровий фільм», стала головною причиною, з якої виконавчий директор фестивалю в Санта-Барбарі Роберт Дюрлінг зробив камінг-аут, розповівши, що також став у дитинстві жертвою сексуальних дій з боку священнослужителя. За словами Дюрлінга, він ніколи не прагнув помсти, проте саме «У центрі уваги» дозволив йому нарешті «почуватися принаймні виправданим».
Далі буде
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Берлін—Київ
