Російська нісенітниця, турецький порятунок
Кореспондент «Дня» продовжує свою працю у складі журі найбільшого північноамериканського кінофестивалю
Кінофестиваль (фр. Le Festival des films du monde; FFM) Монреаля справляє подвійне враження. З одного боку — насичений каталог, десятки програм, сотні фільмів. З іншого — дуже помітно, що в Америці культура фестивалів інша, ніж в Європі. У тих самих Берліні або Венеції регулярний кіноогляд пронизує міський простір, формує окрему сезонну культурно-туристичну економіку, має власну інфраструктуру. У Монреалі немає свого фестивального містечка, рекламу FFM варто ще пошукати, події розкидані по досить віддалених один від одного локаціях. І це при всьому тому, що FFM — один із найстаріших у Канаді і єдиний північноамериканський змагальний фестиваль, акредитований FIAPF — міжнародною асоціацією кінофестивалів.
Зірок немає. Основний конкурс включає понад 20 фільмів, але з відомих режисерів у ньому лише фінн Міка Каурісмякі. Очевидно, позначається прагнення до ексклюзивності — коли до конкурсу беруть лише те, що не показували на інших форумах; на жаль, після Берліна та Канн, що вже пройшли цього сезону, а розпочалися паралельно з Локарно та Венецією, підібрати щось вартісне, — завдання малоздійсненне. Інша специфічна риса обумовлена самою назвою — не просто міжнародний, а світовий (World) фестиваль, і основний конкурс, відповідно, теж World.
Отже географія конкурсантів дуже широка, зокрема й за рахунок відверто слабких робіт. Абсолютно незрозуміло, що тут роблять російські «Дорога на Берлін» (режисер — Сергій Попов) і «Душа шпигуна» (відомий Володимир Бортко). І якщо перший фільм ще хоча б місцями схожий на кіно, хай і невміле, то другий — це просто провал. У «Душі шпигуна» погано все: актори, режисура, діалоги, сценарій — що складно поєднати з фактом, що автор цієї халтури зняв знамените «Собаче серце». Втім, це ще раз підтверджує давнє спостереження: спад таланту нерідко веде до збільшення підлості й дурості.
Щодо Попова, то він старанно поставив третьосортне повторення радянського фронтового кіна, просочене штампами, що вже набили оскому: звірі-німці, казах і росіянин в бою, а українець на кухні, наше діло праве, радянська влада сувора, але справедлива. Те, що батальні сцени й декорації виглядають на тяп-ляп, особливо не дивує; адже робилося не заради мистецтва, а заради пропаганди; цікаве інше — коли хоча б режисери в Росії нарешті навоюються? Адже це вже навіть не смішно.
Що стосується стрічок не настільки ідеологічних, то тут огріхи в якості інколи компенсуються актуальністю змісту. Наприклад, в іранському «Табу» порушується тема примусового одруження; зроблено погано, але для Ірану напевно — пекуче сміливо. У німецьких Chucks проводиться нехитра думка про прийняття
ВІЛ-інфікованих і про те, що страждання виховують митця. У іспанських «Щасливих 140» (Грасія Кверехета) розгортається цілий трилер упереміш із родинною драмою: друзі жінки, що виграла величезну суму грошей в лотерею, але потрапила в біду, намагаються забрати у неї виграш в обмін на не зовсім законну допомогу. Знято й зіграно добре, проте невиразний фінал все псує. Шведський «Джон Хрон» (Джон Петтерссон) — твір теж невидатний, але у світлі останніх подій украй актуальний, оскільки розповідає про засилля неонацистських банд, що в 1990-х тероризували Швецію; наші «надлюди» зі «Свободи», що днями відзначилися перед Радою, теж вчасно не отримали переконливу відсіч, як і у фільмі — що й призвело до жертв.
Кращим же на сьогоднішній день можу назвати турецьку «Гостю» (Мехмет Ерьїлмаз). Молода жінка з маленькою дочкою приїжджає в гості до своєї родини (батьки і брат), що переживає не кращі часи: батько в боргах, мати при смерті, у брата не складається з особистим життям. Додатково ще й численні скелети у шафах. Здавалося б, побутовий, не дуже ефектний сюжет — але втілено гідно. Режисер дуже уважний до деталей, до речової фактури світу, яка є по суті додатковою дійовою особою; всі виконавці забезпечують своїх персонажів потрібними, повнокровними й оригінальними барвами. Нам цікаво дивитися, як живуть ці люди і як вони виплутуються зі своїх великих і малих нещасть. Ось вже півстоліття минуло, відтоді як в Італії з’явився неореалізм, однак традиція соціального кіно продовжує плодоносити в абсолютно різних умовах. І, до речі, робити таке кіно — що вимагає не стільки витрат, скільки таланту авторів — було б цілком до снаги Україні.
Що ж до моєї роботи у складі журі ФІПРЕССІ, то найвідповідальніша її частина має відбутися сьогодні, коли ми остаточно визначатимемося з призерами. На разі ж будні фестивального судді складаються з переглядів і коротких розмов із колегами між сеансами. Команда у нас підібралася славна, всі досвідчені й чарівні. Сподіваюся, досвід і допоможе нам ухвалити вірне рішення.
Свою роботу в журі ФІПРЕССІ кінофестивалю Монреаля я присвячую в’язням совісті — українцям Олегу Сенцову та Олександру Кольченку, несправедливо засудженим путінським режимом.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День». Монреаль — Київ
