Що ми робитимемо далі?
Ця війна зруйнувала вже і руйнуватиме надалі тисячі українських доль і життів…Першого квітня мала відбутися прем’єра вистави “Носо-чоло-рого-вік”, яку я ставив у театрі, де зараз маю честь служити — Миколаївському художньому академічному драматичному театрі. Уважні читачі помітять, що з назви нашого театру зникло одне слово, а саме — “російський”. Так, одразу ж, в перший день війни, директор театру Артем Свистун повідомив, що за рішенням колективу, театр відмовляється від цього статусу. Варто зазначити, що це рішення колектив прийняв на загальних зборах ще 2018 року, але чомусь це питання жодного разу владні структури не виносили на сесію обласної ради, щоразу через різні причини, переважно “процедурного порядку”. Ми всі сподіваємося, що перша ж сесія Миколаївської обласної ради позитивно проголосує за принципову позицію колективу театру.
Та повернемося до прем’єри. В основі сценічної редакції лежать тексти Іонеско та Беккета. Ми натхненно шукали природу і відповідно образ носорогів, та незабаром побачили їх на свої очі, коли вони багатотисячною ордою, на смертоносній бронетехніці з літерою Z, і можливо в когось на лобі, перетнули кордони України і розпочали розбій, мародерство, ґвалтування. Тупі агресивні тварини позбавлені людських рис.
Ця війна зруйнувала вже і руйнуватиме надалі тисячі українських доль і життів. Що стосується театру, то до сьогоднішнього дня в нашому театрі вже мало б відбутися дві прем’єри: на 8 березня “Любов несподівано настане” весела вистава-концерт та спільний українсько-французький проєкт “Уявно хворий” Мольєра. Але, але...
З нетерпінням ми чекаємо можливості повернутися до роботи хоча б в якомусь форматі, і дякувати Богу, здається крига, як то кажуть, скресає. Днями ми зберемося для організації та підготовки концертної програми в умовах війни для найширшого її прокату. Ті актори, що мають змогу долучитися до цієї роботи вже з нетерпінням чекають викликів.
Та вірячи в якнайшвидшу нашу перемогу я постійно повертаюся до роздумів: як театр повинен розвиватися далі? Адже зрозумілим є, що світ достеменно зміниться в майбутньому. І театр, а я переконаний, що на другий же день після перемоги театр стане найнеобхіднішим місцем для людей, не матиме права аби витрачати час на вивчення попиту та чекати поки стануть зрозумілими нові глядацькі смаки. І потрібно буде одразу пред’явити якісний художній продукт, сповнений нового життєствердного змісту. І зміст цей буде неповторний український національний. Вже всі погодяться, що зараз в пломенях по-справжньому вітчизняної визвольної війни остаточно гартується українська нація. І поки зі сходу пруть легіони зла, то Старий світ за звичкою демонструє розгубленість, навіть переляк за своє сите життя, а насправді засвідчує, що цінності, які пропагує Європа — лише декларації, або ж ближче до нас — декорації. От і виходить, що після перемоги саме Україна здатна запропонувати цьому вже підтоптаному світу нові цінності. І надважливо, що цінності ці творяться тепер, і виростають з любові. Бо саме любов веде український народ на цей величний подвиг, свідками якого ми всі зараз є.
Я провів певне власне опитування, цікавився в дуже різних людей, з різних сфер — що б ви хотіли побачити на сцені театру після війни? Знаєте, що я почув? Переважно те саме, що і завжди: комедію і щось про кохання. Колеги мене зрозуміють. Тому мені пригадався Брехт, якого я вивів у епіграф до свого допису.
Потреба самодостатньої сучасної національної культури відчутна вже всіма і як це властиво кожному постколоніальному суспільству, тим паче під час визвольної боротьби, на поверхню піднялася проблема відмежування від культури метрополії, культури російської. Ця дискусія природно вже розпочалася, відбувається доволі емоційно, дехто з апологетів російської культури мовчить, але я переконаний, що лише поки — не мають вони смиренності, експансивність згодом своє візьме. Та я повернуся до нашого театру, де ця проблема стоятиме дуже гостро в колективі, який ще донедавна був покликаний популяризувати і розвивати саме її.
Зрозуміло, що адміністрація докладе всіх зусиль і навіть більше, щоб ця проблема розв’язалася безболісно. Хоча безумовно нам потрібна буде допомога, і користуючись нагодою, я звертаюся до літераторів, драматургів, театрознавців і культурологів і закликаю їх до найширшого діалогу для створення нового репертуарного контенту, створення культурно-мистецького континууму в нашому південному регіоні.
Дозволю собі висловити особисту позицію з цього питання. Я легко оголошую безстроковий мораторій і не збираюся послуговуватися нею. І хоча є в російській культурі персони, які ніяким чином не відповідають за те, що робиться з Мордорм зараз, тим не менше — я обійдуся. Світ безмежний і завжди в ньому можна знайти натхнення, науку, розраду. Обійдуся, бо на загал, скільки вони не сіяли “разумное, доброе, вечное”, виросли якісь покручі “русского міра” і на тлі статистики вбитих українських дітей з відчаєм згадуєш про “слезинку ребёнка”. І не хочу більше про це.
То що ж робитимемо ми? Життя саме нас навчить, та пригадується мені ось що... Пощастило мені попрацювати з дивовижним українським сценографом Славком Коштелянчуком. Ми робили “Хазяїна” Івана Карпенка-Карого. Це було перед самою смертю Славка і виставу він так і не побачив. В останні тижні ми з ним багато про що переговорили, він багато чого мене навчив... І ось його духовний заповіт можна висловити так: жити треба ніжно.
Постараємося, попри все, негаразди, біль, горе і смерть, яка прийшла і невмолимо своє бере. Постараємося між собою, між українцями — жити ніжно, лагідно. Слава Україні!
Євген КУРМАН, головний режисер Миколаївськогоакадемічного художнього драматичного театру, заслужений діяч мистецтв України
