Шваблики, або німці серед темряви Сходу
На Закарпатті сірники часто називають «швабликами». Є навіть псевдонаукова версія, згідно з якою п’ять століть тому німці, які зі Швабії переселилися під карпатські схили, принесли з собою сірники, на той час – ще ледь не технологічне чудо, тож місцеве населення цей «винахід» і прозвало «швабликами». Насправді це слово прийшло до нас із словацької мови, але також за посередництвом німців, які колонізували Спіш. Хай там як, а німців на сході Європи завжди було багато. Тож і не дивно, скажімо, чому Гетьманат Скоропадському допомагали встановлювати не французи чи британці, а саме німці – історично на сході вони були більш «своїми».
Облишмо історію колонізації й перейдімо до цікавіших речей – буденного життя. З чим у нас асоціюється «німецьке»? Правильно – з порядком і якістю. На Закарпатті жило досить багато німців, нині їх уже майже не залишилося, але в населених пунктах, де вони колись становили більшість, досі видно старий добрий німецький порядок. І будинки більші, і вулиці рівніші, і млини обладнані технологічніше. Особливих причин для цього вищого статусу добробуту не було – жили за тими ж законами, що й місцеві українці, мадяри чи євреї. Але більше працювали, вміли організуватися і з складнішими проблемами впоратися колективно, врешті-решт, менше пиячили. Коли навесні цього року я гуляв Музеєм села в Бухаресті, то ще здалеку міг виокремити серед румунських хат німецькі: вони були більші, з якісними меблями, великими вікнами, нормальною підлогою. Запитавши в екскурсовода про причини цього, почув відповідь: «Німець – і в Румунії німець».
На сході Європи до Першої й Другої світових воєн жило чимало німців – від Литви через Польщу й Словаччину аж до Румунії й Сербії. Мали вони цілі свої регіони – як то Спіш чи Трансильванію, мали показні міста і заможні села, власну культуру, партії й газети. Потім це все зникло, але сліди в пам’яті залишилося. Про один із таких слідів, який розрісся в блискучий роман, і хочу вам розповісти. Йдеться про книжку тепер уже швейцарського письменника КаталінаДоріанаФлореску «Якоби вирішує любити». Варто зауважити, що переклав її українською Юрко Прохасько, і переклад цей – вище всяких похвал, таке враження, ніби ця книжка з самого початку й була написана нашою мовою. Про Флореску пишу «тепер уже швейцарський», оскільки народився й виріс письменник у Румунії, походить з банатських німців. Його родина втекла від режиму Чаушеску 1982 року й оселилася в Цюриху. Там майбутній письменник на початку двотисячних почав писати й видаватися, в 2011 році опублікував «Якоба», за якого отримав найпрестижнішу тамтешню нагороду – Швейцарську книжкову премію.
Цей роман – справжня сага довжиною в три століття, яка починається зі служби лотаринжців при шведському дворі, охоплює період переселення і колоніалізму, плавно переходячи в щемку родинну історію Якоба Обертина зі швабського села Грозенау на румунсько-сербському прикордонні. Буде й про те, як «східні» німці повірили в голос із радіо (таким був для них Гітлер) і долучалися до лав СС, знищували, хоч і не так охоче, як їхні родаки з Німеччини, своїх сусідів, але з поразкою у війні самі стали жертвою. Записувалися румунами, угорцями, сербами, палили портрети фюрера, ховали сліди своєї німецькості. Та катастрофи вже не вдалося уникнути – і німецька «атлантида сходу» стрімко йшла на дно. Пізніше диктатори влаштовували чистки й депортації, не довіряючи місцевим німцям. А останні вцілілі повернулися в Німеччину на початку 90-х ‒ хоча й не хотіли покидати своїх домівок і реальну батьківщину, але скрута прогнала.
Фантастично, як Флореску вдається вписати історію людини в історію Європи, історію родини й локальних заздрощів і сварок – у конфлікт націоналізмів, втрачену любов – у контекст етнічних чисток. «Якоб вирішує любити» ‒ безумовно найкращий, наймудріший і найгарніший із прочитаних мною цьогоріч романів, я під таким колосальним враженням від цієї книжки, що хочеться пошукати й інших творів письменника. Палко раджу!
