Славетна і нещаслива
(15 липня-80 років від дня смерті Оксани Петрусенко)
Незрідка вслухаюся у її харизматичний голос :
«Говорила мені мати, ще й приказувала,
щоб я хлопців у садочок не принаджувала»
Ці рядки, які часто співала, були не лише піснею, а якоюсь незримою метафізичною пересторогою Ксенії Бородавкіній (раніше її предки були Бородавками), що після першого професійного прослуховування стала Оксаною Петрусенко. Псевдонім замінив власне, не надто сценічне, ім′я і прізвище.
Цей голос мав дивовижний вплив на багатьох слухачів: він вмів будити оспалі і приспалі сподіванки на власне щастя. Разом із тим він міг, навіть у черствих натур, пробудити хвилеві відчуття близької присутності людського болю, міг воскресити емпатію, здавалося би, із сановного душевного попелу. Оксанин голос, як гра Орфея, часто потрясав людськими серцями. Але володарка емоцій гігантських залів на самоті часто плакала…
Не забуваймо, що володарям мільйонів сердець по-своєму важко бути по-людському щасливими. А особливо у безсердечній тоталітарній державі, де блискучі кінокар′єри артистів могли легко лопатися, наче мильна бульбашка, протягом одного дня через примхи або злопам′ятство властьімущих.
Ксенія Бородавкіна народилася у 1900-ому році у бідній родині. Зазнала злиднів у дитинстві і ранній юності…
Потрапляє до Херсонського театру. Його музичний керівник, Петро Бойченко, старший від неї на 20 років і закоханий, починає огранювати цей самородок.( Він же одразу придумав її сценічний псевдонім). Вона потім йшла від нього. Він просив повернутися…Поверталася, доки не покинула його назавше. Хто із смертних може достеменно зважити на Терезах взаємні провини у парах? З іншого боку, хто може заперечити великий біологічний закон, який не щадить ні селянина, ні мільярдера?
Потім провінційні російські театри… Важкі любовні історії. Кілька різних чоловіків, що приходять і зникають у вічному кратері перепалювання кохання на попіл.
Син без батька. Оксана Петрусенко віддає себе сцені і любові до кінця. Не шкодує. Спалює… Важкий тоталітарний час, коли відомі співаки і артисти, здобувши сяку-таку популярність, ставали значною мірою кріпосними для найвищої партійної номенклатури…Оксана Петрусенко від 1934-ого року – солістка київського оперного театру. Відразу починає із перших ролей. Не будемо навіть багато говорити, про інтриги, чорну заздрість, підшепти (Оксана не здобула офіційної музичної освіти- загалом вона мала , за великим рахунком, лише свій божественний голос)
Починається справжня слава, що є завжди випробуванням для людини. Москва із декадою української культури. ЇЇ голос був сприйнятий доволі прихильно… Посипалися блискітки звань та нагород. Вона, звісно, не була лицаркою тоталітарного спротиву, лише володаркою голосу, який чарував, додаючи слухачам сподівань на власне щастя.
Оксана Петрусенко, як і мільйони радянців, вірила у світле майбутнє комуністичного царства, що от-от дивовижним чином об′явиться.
Вона захоплено, з вибухом спонтанної радості, пише про свою славу, глядачів, і їхню любов. Появляються актор Семенюта, один із її колишніх чоловіків .Він начебто претендує на сина, а насправді –на переділ славою із Оксани Петрусенко.
У 1939-ому році вона, у відчайдушному пориві до особистого щастя, закохується у редактора газети «Комуніст» Андрія Чеканюка, що вже тоді (і все життя) належав до найвищої партійної номенклатури радянської України. Народжується другий син. Чеканюк, дізнавшись про Оксанину вагітність, назавше перериває стосунки, відрікаючись від Оксани, сина і будь-якої підтримки для них. .
Через кілька днів після народження другого хлопчика Оксана помирає. Це був шок для всіх її шанувальників та друзів. Офіційна причина смерті – відірваний тромб. Багато людей говорили про отруєння, висуваючи різні версії, в тім числі отруєння за наказом дружини маршала Тимошенка.
Похорон був таким велелюдним, що посмертна слава нещасливої співачки була самозрозумілою. Втім, велике і страшне забуття зараз підточує пам’ять про неї, її життя і її голос. Було би чудово, якщо би хтось із наших письменників написав талановитий роман про її життя і її долю. .
Похована на Байковому кладовищі. Старший син помер у 1944-ому році. Молодший прожив важке ,може і мученицьке, життя. Похований біля матері.
Попри всі життєві суперечності, Оксана Петрусенко горіла І, все ж, думаю, не раз була щасливою. Бо що таке наше щастя , як не короткі миттєвості, які ми згодом пам′ятаємо все життя? ..
«Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться
// ох, як болить моє серце, а сльози не ллються»...
