Страус
Це – останній текст рубрики. Тож цілком логічно було би завершити цикл «Арт-хауз з Дмитром Десятериком» розмовою про один з найкращих фільмів світового кіна, шедевр сюрреалізму – «Привид свободи» Луїса Бунюеля.
* * *
За кадром – гомін розгніваної юрби. І постріли. Безліч пострілів в унісон з церковними дзвонами. Звукова доріжка повстання, нам не показаного; порожнеча масового безладу. Залпи рушниць та церков нищать тіла й душі. Свобода, нарешті, вийшла на вулиці. Її стало так багато, що вона зникла, візуально розівтілилася, пред’явивши себе через власне анархічне відлуння.
Натомість виник страус.
Маленька голова з жовтими очима. Довга гнучка шия. Короткий дзьоб. Рвучкі, різкі рухи. Ані секунди спокою.
Страус смішний. Ба ні, не смішний – несерйозний. Можливо, його поява знижує патос фіналу.
Фінальна стрілянина – не наслідок, радше звуковий протуберанець того хаосу, що становить подієвий простір “Привида свободи”.
Треба зробити крок назад. Влада щойно збожеволіла: добродій зі склепу, котрий видавав себе за префекта поліції, таки справді є префектом поліції, і його визнає другий, так само справжній префект, що займає його крісло. Цей подвійний поліціянт вирушає - куди ще може йти правоохоронець? - звісно ж, наводити лад біля зоопарку, скомандувавши на два голоси: “Заряджайте! І стріляйте без жалю!”
Лад у цьому фільмі – особливе, навіть сакральне поняття. Його повсякчас поновлюють, відтворюють. Просто це не ієрархія речей, яку позначає конкретне слово у буденній мові, а дещо інакше. Інший лад, переповнений неприємними несподіванками; проте персонажі йому коряться.
Кожний епізод будовано за подобою діалектичної тріади: теза – антитеза – синтез; та причинно-наслідкові зв’язки тут навіть не руйнуються – вони змінені до невпізнання. Створюється певна експозиція: підозрілий пан у парку дарує дівчатам фотографії; подружню пару повідомляють про зникнення дитини; чоловік із рушницею опиняється на верхньому поверсі хмарочоса; поліціянт сумує за своєю сестрою. Далі, в розвитку, ситуація зламується. Світлини розлючують і водночас збуджують батьків занадто цікавої дівчини. Малу школярку – хоча вона тут, у класі, – не помічають. Чоловік розстрілює перехожих. Префекта заарештовують як збоченця. Завершення, що мало б усе розв’язати, є черговим алогічним поворотом, котрий остаточно плутає все. Фотографії виявляються цілком нейтральні, їх вертають доньці, однак звільняють ґувернантку; школярку починають бачити, вбивцю виправдовує суд, префекта визнає другий префект.
І лише ситуація зі страусом не підлягає такому структуруванню, принаймні зовнішньо. Розрив занадто явний, ніякої поєднувальної образної тканини нема і близько, жодних містків, натяків - лакуна між означеннями. Страус мав би завершити гру згідно з описаною троїстою схемою, проте закінчення обривається титрами.
А втім, найнезрозуміліші ситуації потребують найпростіших пояснень.
Страус – це, звичайно, обиватель, який ховається від свободи.
Це також пір’я на капелюхах, салонне ретроґрадне піжонство.
У певному сенсі страус навіть є та сама двонога істота, котра, мов леґендарний обскубаний півень піфагорейців, майже дорівнює людині. Власне, вперше страус і з’являється ще на початку стрічки, вві сні батька, фрустрованого малопристойними фотографіями, – з’являється суто ритмічно, пластичною ланкою в низці нічних візій якраз між півнем і листоношею на велосипеді, котрі шматують сон заскоченого у власному будуарі буржуа.
Якщо все ж виходити із того, що ця істота ховається, тобто занурює голову (в останніх кадрах – саме голова) туди, де менш небезпечно, менш лячно, – тоді фінальний епізод можна вважати замкненим, викінченим. Проте завершується він за межами не тільки фільму, а й кіна як такого.
Бо решта страуса – тут. Тобто там, де в цю мить сидить публіка. Поруч із глядачем, у його світі. Де ще страшніше, ніж на екрані.
Ми не бачимо всього тіла цієї дивної істоти, й не можемо второпати, яким є сенс її появи, – як і страус не може зорієнтуватися, звідки та стрілянина і що коїться. Ми разом – у глухому куті.
І те, що досі діялося на екрані, починає коїтися з нами. Ми вільні встати й вийти із зали в будь-який момент – але ж там, надворі, цілком імовірно, – стріляють; можемо лишитися тут – але ж тут страус, птах, не здатний літати, поєднує два закадрові світи; дві примарні реальності, зчеплені одним жахом.
Справжнє кіно триває після того, як воно скінчилося. Вибір – привид свободи.
___________
Привид свободи/ Le fantôme de la liberté (1974, Франція – Італія, 104’); сценаристи: Луїс Бунюель, Жан-Клод Кар’єр; режисер: Луїс Бунюель; оператор: Едмон Рішар; актори: Адріана Асті, Жюльєн Берто, Жан-Клод Бріалі, Адольфо Челі, Поль Франкьор, Майкл Лонсдейл, Мішель Пікколі, Жан Рошфор, Мілена Вукотіч, Клод П’єплю, Моніка Вітті; продюсер: Серж Зільберман; виробництво: Euro International Film S.p.A., Greenwich Film Productions.
