У пошуках утраченого простору
Для італійки Міколь Рубіні «Шлях до гір» (La strada per le montagne) — дебют у кіні.
Мета, що рухала нею, проста: приїхати в карпатське село Ямна, знайти будинок, де народився її дідусь Самуїл Тагер, задокументувати процес пошуків.
Фільм починається з певного дисонансу. Голос за кадром перелічує список особистих речей Тагера, описує його будинок, але в кадрі — цілковито непоказні предмети, зняті на крупних, нерухомих «музейних» планах, розкладені й розставлені по полицях: чавунна гусятниця, електричний самовар, вишитий рушник, старий піджак. Мотив незбігів показаного і сказаного надалі лише посилюватиметься.
Рубіні з оператором Давіде Мальді прибуває в село, і далі починається поступове занурення у начебто буденну, але дуже дивну, місцями навіть химерну атмосферу. Кажуть, дідів будинок розташований на території напівзапустілого санаторію, але доступу туди немає, оскільки санаторій захопили рейдери і, поставивши непривітних охоронців, категорично заборонили вхід. Місцеві спочатку раді гостям, але дуже швидко починають ставитися до новоприбулих з пересторогою. Спроба зйомок у місцевому краєзнавчому музеї натикається на скандал: не можна. І ще ліс. Де колись відбувалися речі, про які багато хто волів би забути.
Це — фільм-монолог. Не сповідь. Пошуки втраченого — ні, не часу, а простору. Час тут якраз присутній, в тому числі й у численних фігурах замовчання, розкиданих по оповіді. Мовчать або огризаються погрозами охоронці. Тиша — в’язка й нерухома — наповнює кадри санаторію. Мовчазною недовірою настовбурчуються ямнівці при виді знімальної групи. У тихому-тихому лісі зникає ветеран УПА Петро, бо «певен, що незабаром станеться щось, що поверне його в ті далекі дні». Німотствують — тяжко, темно, виразно — дроворуби у фіналі. «Розповідали про ці місця багато історій, і всі, я відчувала, про щось мовчали».
Єдина, чий голос, хай і за кадром, не спиняється, — це сама Міколь. Вона розплітає сюжет своєї родини, але мимохідь зачіпає геть інакшу матерію — дискурс «великої історії», зустрічаючи його агресивний спротив. Недарма так кострубато виглядає сільське святкування 9 травня. Недарма зчиняється ґвалт у музеї. Офіційна історія є налагодженим та прибутковим механізмом деперсоналізації, так що спроби ввести опцію особистості загрожують цій машині поломками.
Втім, Міколь нарешті вдається домовитися з охоронцем, який заводить її вночі на територію, щоби в ідеально скомпонованій сцені промовити:
— Твого будинку більше немає. Його знесли десь близько 30 років тому, щоб на його місці побудувати новий готель, який ми зараз охороняємо.
— Але чому ми тут?
— Тому що він тут стояв.
Білі плями й лакуни, недомовленість і витіснене відчуття провини, ландшафти, підфарбовані життєвим метушінням і водночас помережані оцими порожнинами індивідуальної та масової свідомості, проваллями втрат, зяянням забуття, — ось правдива географія місця, де опинилася Міколь Рубіні у своїх пошуках.
Нерухомі плани, позиція врівноваженого спостереження, тривалі паузи, окремі деталі, естетизовані до майже живописної щільності, дають сукупне відчуття дистанції, яке, зводячи проявлене та приховане, дає змогу нарешті прочитати повідомлення, дістатися до страшної істини цих місць: шлях до гір — це й спосіб утечі під час німецької окупації, і цілком конкретна дорога, якою євреїв босоніж, по червоній від крові щебінці, вели на вірну смерть. Прадіда Міколь, дідового батька, теж убили на дорозі, коли він ніс дрова.
Смерть одного — це трагедія.
Смерть мільйонів — це винищення.
Лісоруби мовчать.
Слів, власне, вже й не треба.
* * *
Шлях до гір / La strada per le montagne (2018, Франція-Італія-Україна, 82`), режисура: Міколь Рубіні, оператор: Давіде Мальді, виробництво: La Bête, L’Altauro, Dugong.
