Всесвіт Матеі Басараб
Приблизно так це й відбувається завжди: скрадливі погляди, скрушні зітхання, аж нарешті втома змушує змиритися з новим місцем. Виходиш з машини, роззираєшся, намагаєшся вгадати свій будинок, потім тягаєш валізи з речами, розкладаєш їх на полиці, налаштовуєш техніку, оцінюєш вигляд з вікна, шукаєш найближчі магазинчики. Починається новий етап у житті – і ще зовсім неясно, позитивним він буде чи не зовсім. Це переїзд, коли почуваєшся не в своїй тарілці.
Я приїхав у Бухарест першого березня. На п’ятимісячну резиденцію для письменників, яку люб’язно надав мені New Europe College. Приїхав втомлений і злий, бо за ніч здолав 800 км від Ужгорода до Бухареста. Вирішив їхати вночі, бо все одно перед подорожами не можу заснути: ставлю будинок на сьому, а сам не засинаю, кручуся, думаю, нервую, згадую, чи нічого не забув, боюся проспати. Аж глип – світає, треба вставати й їхати, а я ще й повік не стулив. Тому краще їхати в ніч, виходить продуктивніше витрачання часу. Отож, приїхав я в Бухарест зранку змученим і сонним, а значить – роздратованим. І нічого мені не подобалося – водії агресивні, на вулицях багато сміття, забудова хаотична, та й загалом холодно і темно.
Зрештою, яке місто в Центральній Європі виглядає добре на початку березня? Зелені ще нема, снігу – вже нема, тобто немає чим прикрити убогу голизну і пошарпаність нашої частини світу. Незатишно. Ну, а потім були п’ять місяців, протягом яких природа набирала барв, повітря грілося, а я писав книжку і звикав до нових країни й міста. За цей час вулиця Матеі Басараб, на яку мене поселили, стала знайомою й уже наосліп знаною. Я скоригував свої маршрути, знайшов магазини в околиці, заприязнився з продавцем кебабів на розі. Навіть місцеві роми зі мною вітаються, а собаки привітно махають хвостами, коли я повертаюся додому. За ці п’ять місяців я в справах бував у дюжині міст в різних країнах, і коли після поїздок повертався, думав – додому. Так швидко я звик до нового міста, вулиці, помешкання, ліжка. І настільки ж швидко настав час речі пакувати речі й прощатися з Бухарестом.
І тепер на зміну невдоволенню прийшла ностальгія. Дивно, що я ще тут, а вже цю ностальгію відчуваю. Повертаючись додому, на свою вже рідну вулицю Матеі Басараб, розглядаю будинки, людей на тротуарах, намагаюся запам’ятати ландшафт. Я тут, але вже за цими місцем і містом сумую. Наскільки все це мені не подобалося першого березня, настільки зараз, наприкінці липня, виглядає близьким, знайомим, гарним і затишним. За ці місяці виявилося, що ця вуличка – цілий всесвіт, у якому є все необхідне для життя: продуктові крамниці, заклад з швидкої їжею, автомийка, пошта, спортивний майданчик, дерева, волоцюги й ледачі пси, морозиво на розі і навіть будка з ксероксом. Є люди, що вітаються кивком голови на вулиці, і давно вивчені місця, в яких можна перейти смугу автомобільного руху, не виходячи із затінку. Настав час їхати, і насправді вже хочеться повернутися в Ужгород, але якийсь невидимий магніт залишається тут. І колись він змусить цю вулицю мені наснитися, повернутися сюди ще раз бодай поза фізичною реальністю. Як швидко люди стають сентиментальними й прив’язуються до нових місць, як нам весь час хочеться озирнутися за прожитим, за знайомим краєвидом і закрутом вулиці. Бувай, Бухаресте! Колись я обов’язково повернуся.
