Всі при своїх
Коли я вперше подивився «Тільки не в губи» Алена Рене (2003, за мотивами оперети 1925 року), то був дещо ошелешений.
У естетично й політично радикальній французькій «новій хвилі» Рене завжди виглядав найліричнішим, найхимернішим і найсумовитішим, таким собі декадентом, закинутим долею й талантом до якобінців. Деякі його картини 1960-1970-х — «Мюріель», «Життя — це роман» або «Минулого літа в Марієнбаді» — нагадують розгорнуті в часі й кадрі ребуси, настільки ж естетизовані, наскільки й герметичні. А рання «Хіросіма, кохання моє» (1959) понині залишається однією з двох або трьох найкращих історій про кохання, будь-коли показаних на екрані.
Сюрпризи почалися наприкінці 1980-х і в 1990-х. Спочатку – цілком салонні комедії “Я хочу додому” (1989) і “Курити/Не курити” (1993). А потім – узагалі… мюзикл «Відомі старі пісні» (1997). Тим, хто звик до Рене часів «Хіросіми» чи абсолютно безнадійної драми «Мій американський дядечко» (1980), така метаморфоза може видатися надмірною.
А втім, легкість «Тільки не в губи» дорогого варта. Одразу впадає в око один з найупізнаваніших прийомів Рене — робота з інтер’єром, з речовим наповненням кадру. Ретельно та зі смаком промальована кожна деталь (аж до заголовних титрів), прораховані всі сполучення кольорів —таким чином, що традиційна павільйонна коробка набуває глибини першокласної театральної декорації. У цей чаклунський, можна навіть сказати, казковий інтер’єр поміщено чудових акторів. У першу чергу — зірковий дует, незмінну пару більшості історій Рене — Сабін Азема та П’єра Ардіті в ролях подружжя Жильберти й Жоржа, які опиняються в самісінькому центрі заплутаної водевільної інтриги. Гідний рівень гри — причому в досить незвичайному образі співаючої кузини Югетти - підтримує й вічна Амелі - Одрі Тоту. Виконавці що першого, що другого плану чудово співають і рухаються саме так, як того вимагає жанр. Взагалі, в усьому, що стосується необхідних для мюзиклу професійних моментів, «Тільки не в губи» бездоганний. Все це настільки невагомо, безхмарно, яскраво, що сумнів виникає сам собою: де ж тут пастка?
Так ось. Усе на поверхні.
Безумовно, це той самий Рене. Просто він пройшов у своєму розпачі до кінця, до глухого кута (камера в останньому кадрі “Американського дядечка” упирається в стінку) і став фільмувати тільки казки. Тільки цілковито видумані історії, де все буде добре, де всім весело, де ніхто не самотній.
Людство отримує потрібну порцію задоволення.
А автор – сеанс терапії серед тих, у кому він давно зневірився.
***
Тільки не в губи / Pas sur la bouche (2003, Франція-Швейцарія, 115`), режисура: Ален Рене, сценарій: Андре Бард, оператор: Ренато Берта, у ролях: Сабіна Азема, Ізабель Нанті, Одрі Тоту, П'єр Ардіті, Даррі Коул, виробництво: Arena Films.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
