«ВИ ПЛАЧЕТЕ. ВАМ СЕРЦЕ РОЗРИВАЄТЬСЯ: ЛЮДИНА ЗВІР»
23 січня - День народження Павла Тичини (1891-1967)
У титулі рядки з віршу «Читю душі наші…», 1915 року. Апокаліптичні картини Першої світової. «І зрозумів я: люди були звірми і єсть. О, що ж ви наробили, прокляті, на землі» (вірш «З далекого походу…» (1914-15).
Кривавий усміх, криваві жахітні видива:
Наша кров, мов душ самогубця, голосить.
Заспокойте ж її, заспокойте скоріш.
Чи ви й досі не вчули, чого вона просить?
(«Дух народів горить…»)
Розпад людського Я, розпад народного Я, нищення Космосу, який жиє людина, який творить людина. Багато в чому Тичина є носієм експресіоністичного бачення світу, світу, який поставлено на грань катастрофи.
Один із наслідків вселенського розлому: дисконтакт людини і Природи. В самій Природі так не є, там «Ридма ридають хвилі, а морю пишуть ріки, що води їх сміються від сонця і вітрів». З людиною - не так:
О, скільки у природи немудро-мудрих літер!
О, скільки у людини невміння прочитать…
Інакше плачуть хмари, інакше стогне вітер:
Їх рани - океани - мов крапельки мовчть.
(Інакше плачуть хмари…», 1915).
То ж місія Поета - постати у точках розриву цивілізації, поновити зв’язки: людини з Природою, людини з людиною. Тільки ж який відчай, коли на місці, де мала бути людина, промальовується звірячий писок.
Відчай триває… 1918-й, образок із селянського життя, там, де Садок вишневий коло хати. І де нині Дівчинка на призьбі, що накликує курочок, де мати в городі, а собака на ціпу. А із степу - з дикого степовію, вриваються жахітні люди, так схожі на сьогоднішні рашистські гвалтівні банди.
І - картина-прокляття, прокляття всім, «хто звірем став»:
Давай сюди, підвішуй на тополі.
Хай знають, прокляті, як бунтувать!
(В саду дівча гвалтують - ніжки голі).
Побігли.
Тихо.
Нікому ридать.
Не покличе вже ціпу,
Тільки виє на цепу
Та шумить, шумить в степу.
Ніженьки голі…
«Дівчинка на призьбі…», 1918).
Світ людський збожеволів. Психи і збоченці правлять бал. І що робити Поету? Читати душі, шукати в них джерела ренесансу людини. Шукати затоптані, кров’ю залиті стежки до Храму…
ПАВЛО ТИЧИНА
Читаю душі ваші, наче книги, я
І сам цвіту — ридаю, як роса...
Ах, на землі одна, одна релігія —
Страждань краса.
Ви ніжно-стомлені,— троянди зломлені:
Ой, не цвісти вам знову, не цвісти.
Кричать ножі, серцями в серце встромлені:
Зглянись хоч Ти!
Ріка біжить, хлюпоче, грається.
На ній линяють весни, мов убір...
Ви плачете. Вам серце розривається:
Людина — звір.
О, не тривожтесь так, мої улюблені:
Людина — звір, а в вас чия ж любов?
Ви всі — до храмів храму стежки згублені
Святих дібров.
(1915)
На фото: Федір Кричевський. Повернення (з триптиху «Життя», 1927).
