Я тебе сотворив: до одного книжкового ювілею
1 січня 2018 року відбувся один важливий, скажу я вам, ювілей. Не помітили, бо вкрай невдала дата для Дня Народження, це вам кожний народжений 1 січня скаже. А варто помітити. Двісті років тому – 1 січня 1818-го – була оприлюднена анонімна повість під тоді ще не аж так значущою навою «Франкенштейн, або Сучасний Прометей».
Одного вечора на гостинах у лорда Байрона озвучили ідею: «А давайте кожен із присутніх напише якесь страшне оповідання!». Серед гостей була юна Мері Волстонкрафт (дочка відомої феміністки, до речі, з таким же ім’ям; потім вона вийде заміж за теж присутнього тут поета-романтика Персі Біші Шеллі і уже так нам буде відомою – як Мері Шеллі). Вона і написала історію про божевільного ученого Віктора Франкенштейна та створену ним потвору – Чудовисько Франкенштейна.
І нині мало хто не чув про витвір уяви Мері Шеллі. Змайстроване з фрагментів трупів і оживлене міццю блискавки (а ще більше – грою відомого актора ужастиків Бориса Карлоффа) Чудовисько Франкенштейна увійшло до популярного «канону монстрів», ставши поруч із вампіром Дракулою, наприклад. Курйозно, тієї ж ночі у Байрона Джон Полідорі – ще один з гостей – задумав свого «Вампіра», базовий і понині твір для вампіріани; добре посиділи, що вже там.
Але спочатку Мері Шеллі йшлося про послання глибше, ніж залякати смертний люд. Саме тому важлива друга частина назви її повісті, яка з пам’яті читачів поступово стерлася – «Сучасний Прометей».
Отже. Мандрівник Роберт Волтон досліджує Північний полюс, він там прагне відкрити нові землі. Серед глиб льоду рятує хвору і ослаблену людину. Це виявляється Віктор Франкенштейн, молодий учений-фізіолог. На знак подяки Волтону він розказує свою історію.
Це типова штука для готичної прози: придумати кілька розповідачів-«матрьошок». Щоб, з одного боку, було правдоподібніше (за що купив – за те продав), а з іншого, не так страшно слухати, бо «перший жах» бере на себе «перший слухач». От у «Франкенштейні» це виглядає так: Волтон пише листи сестрі, в якій переповідає історію Віктора, в котрій Віктор переповідає історію, розказану Монстром.
Віктор походить з багатої женевської родини. Окрім нього в родині виховується дівчинка Елізабет, на котрій Віктор згодом одружиться. (Інцест брата і сестри романтики-літератори полюбляли, ще й як). Віктор студіює алхімію і медицину, шукаючи «початків життя». До речі, це вперше, коли фантастичний твір використовує для створення своїх почвар саме наукові методи, а не магію. Недавно відкрили гальванізм, і він багато кого захопив – от як і Шеллі. Морги, склепи, скотобійні постачають досліднику фрагменти тіл, які він зшиває – і так народжуються «ідеальна істота».
Істота про свою ідеальність не в курсі. Чудовисько виявилося непоступливим: втекло з лабораторії та почало тероризувати околиці Женеви і родину Віктора зокрема.
А ще монстр займається самоосвітою, і навіть має улюблену книжку – «Втрачений рай» Мільтона; прочитав – і вирішив, що він є Адамом. Віктор же – не тільки Богом, між іншим, а й пихатим Люцифером: він спростовує сам же своє право бути Творцем. Монстра так приваблює Мільтон, либонь, через відоме питання, яке тут Адам ставить Богові: «А я просив тебе, Творець, чіпати ту глину?» (даруйте за легку профанацію оригіналу).
Віктор переслідує монстра. Так він опинився на Північному полюсі. Тут все і закінчиться.
В книжці два основні розповідача – і обидва вони учені-«природники». І обоє коять щось гранично протиприродне. Волтон намагається віднайти в вічній мерзлоті біологічне життя і знаходить там чудовисько. Котре сотворив із мертвої матерії Віктор. (Здається, до сучасної науки Мері Шеллі довіри багато не мала). Прометей викрав божественний вогонь, від якого зародилося життя; ми це пам’ятаємо. Але є ще одна версія міфу, в якій якраз Прометей сотворив людину – зліпив із глини і вдихнув в неї життя. За прометеїв вогонь у Шеллі править оте «джерело початків життя», яке знайшов Віктор, – це є буквально диханням.
Найперший очевидний сюрприз: книжка названа саме на честь Віктора, а не його монстра (аберації нашої пам’яті весь час плутають тут Творця і Створіння). І Прометей, і Віктор порушують закони творіння на благо людства. Обоє за свою гординю будуть покарані. В фіналі повісті заповіт Віктора звучить так: «Уникай спокуси амбіцій». Але над тілом померлого ученого скорбітиме хіба його самотнє Створіння. (Помічаєте іронічне протиріччя?). Істота, між іншим, в повісті найчастіше називається Це чи Воно.
І що Це?
Прометей, який дав людям вогонь, зокрема, навчив на тому вогні готувати їжу. Людина стала м’ясоїдом, окрім іншого. Пожирачем плоті. Ще один улюблений мотив готичних жахалок – канібалізм. (Мері Шеллі насправді про це йшлося, я не вигадую). Пожирати один одного – значить, прагнути один одного всім тілом. Пам’ятає, чого саме вимагає від Віктора монстр? – Щоб той був послідовним і «зліпив» йому жінку. Плоть до плоті. Плоть від плоті.
Чому мені цей суто літературний ювілей здається важливим нині?
Чули уже мото останніх років десяти: «Будь креативним – або помри!»? Ясно що чули. Наш час любить формулювати такі слогани, які насправді є імперативами, але створюють ілюзію свобідного вибору. «Франкенштейн» Шеллі як ніякий інший текст оприявнює такі формули як накази, котрими вони апріорі і є. Будь креативним – і помри! Помри – в льодах Північного полюсу, в компанії такого ж одержимого ідеями сотворіння нових світів безумця і свого нещасного творіння.
Ну правда, чого ти ту глину чіпав взагалі, га?
