Як почути іншого? І народити музику, що об‘єднує?
В кінотеатрі «Київська Русь» відбулась прем’єра фільму «Мої думки тихі»
Із 16 січня стрічка у всеукраїнському кінопрокаті. Це дебют у великому кіно 27-річного режисера Антоніо Лукіча. До того було кілька короткометражних стрічок, одна з них – «У Манчестері йшов дощ» - пару років тому дістала визнання на Одеському міжнародному кінофестивалі.
Додам, що Лукіч навчався у двох педагогів – спершу у Романа Ширмана, а потому у Володимира Оселедчика (університет ім. І.Карпенка-Карого).
В «Київській Русі» зал, який вміщує понад тисячу місць. Практично всі вони були зайняті! Зал реагував дивовижно – вибухами сміху, а потому – тишею. І знову сміхом! За тим тривалою овацією по закінченні. Важко пригадати, коли востаннє український фільм сприймався такою кількістю глядачів і з таким ентузіазмом…
Хочеться сподіватися, що так само успішним буде й прокат фільму.
У чому причина такого ставлення до картини Лукіча? Фільм кваліфікують як комедію, одначе насправді вона не претендує на віднесення до цього жанру. Не претендує, оскільки тут відсутні спеціальні наміри розсмішити публіку - сміхове виникає внаслідок пильного і винахідливого спостереження за персонажами.
Пригадаймо, що й Чехов називав деякі свої п’єси комедіями… У Лукіча у чомусь, я би сказав (йдеться не про рівень, звісно), чеховські прийоми спостереження, у процесі якого люди розкриваються як дуже смішні і неординарні.
Чому смішні? Передусім тому, що вони – попри всі свої зусилля – погано «монтуються» з навколишнім життям (воно тут справді «Ноєв ковчег»; так називається комп’ютерна гра, на яку працює герой стрічки, але ось же він їде у потязі, у вагоні, де кожен зі своїми згуками і зовсім не тихими проявами метафізичними). А життя те не монтується з самими людьми. Люди ж не чують інших людей, комунікація – постійна проблема, навіть коли йдеться про стосунки сина і матері. І природу викликати на контакт – ті самі муки.
Не монтується головний герой фільму Вадим (Андрій Лідаговський), ще й тому, що має зріст понад два метри – не формат, не стандарт. Він звукорежисер і почасти композитор, його професія і творча, і технічна, вона потребує злагодженості рухів і пересувань у часі і просторі. А з цим, знов-таки, суцільні проблеми. Його навіть у шпигунстві звинувачують…
І природа, оці всі жаби-жабенята, птаство різноманітне – як покликати їх «на рандеву»? В одному із найсмішніших і водночас найдраматичніших епізодів Вадим, аби почути і записати звуки папужки мусить зобразити з його господаркою цілий тобі театр ніби пристрасного кохання (і той таки возревнує і зазвучить). Ну, так недурними ж людьми сказано, що весь світ театр і мусимо бути в ньому акторами, аби в «глядацькому залі» прокинулись і нагострили зір і вуха, а зрештою – саму душу.
Ірма Вітовська-Ванца грає Вадимову матір. Син приїздить до матері в Ужгород і з цієї хвилини ми, разом з авторами, приліплюємось до них, аби щось зрозуміти в їх стосунках. Мати у тому віці, коли «ягідка оп’ять», одначе душа її досі не зуміла вписатись у ті конструкції, які пропонуються їй життям. А власне, вона сама майстриня ламати ті конструкції. У стосунках із сином в тому числі…
Ірма грає просто блискуче. Точніше сказати – не грає, а живе на екрані. Поза жанрами й стилями - як самого життя, так і кіно. Вона не комікує, просто кожен епізод її героїня намагається здолати своєю енергетикою, усіма ресурсами душі. Яка, одначе, і нею самою погано керується. Тож щоразу на виході зовсім не той результат, якого праглось…
Зате фільм на виході дарує відчуття картини справжнього життя-буття. Вигаданого, звичайно, і в той же час справжнього.
Дуже раджу подивитись фільм «Мої думки тихі». І порадіти – на наших очах народжується молоде і поки що не дуже знайоме плем'я. У чомусь тихе, і в чомусь уже голосне, з умілим артикулюванням і оркеструванням свого внутрішнього світу.
