Звиздуни
Цей текст мав називатися інакше. Менш, скажімо так, цензурно. Але газета в нас офіційна, загальнонаціональна, може, ще діти прочитають, або особливо високоморальні громадян(к)и, а вони ще гірші за дітей.
Тож довелося замінити співзвучним евфемізмом. Він уже майже вийшов із вжитку, але значення свого не втратив: звиздіти — те ж саме, що п***діти (вибачте, шановні діти) — 1) говорити багато й беззмістовно; 2) не відповідати за свої слова; 3) брехати.
Власне, саме це дієслово спадає мені на думку, коли читаю деяких палких шанувальників Іллі Хржановського, рівно як і його власні коментарі до ситуації довкола «Дау» й Меморіального центру «Бабин Яр». Але цей спосіб дискутування народився не вчора — так само, як і жахливі «атракціони», застосовані при створенні «Дау» і які горе-директор намагається покласти в основу майбутнього меморіалу в Ярі.
Якось наприкінці 1990-х, коли я ще вчився на театрознавця в Карпенка-Карого, в Київ приїхав модний на той час російський режисер Борис Юхананов з «Майстернею індивідуальної режисури». Він привіз свою версію «Вишневого саду».
Вистава мала до Чехова дуже опосередкований стосунок. Актори весь час виходили з ролей і несли відсебеньки, діяли відповідно. Ані структури, ані розвитку героїв чи сюжету; натомість — низка вихваток і так-сяк зіграних імпровізацій; одне слово, патетичний, укріплений добрим бюджетом капусник. Все це могло б виглядати навіть забавно, якби не участь людей з синдромом Дауна. Вони просто блукали по сцені й інколи подавали репліки в мікрофон. Жодних функцій у них не було, окрім власне присутності. Тобто не спектакль про (для) них — а вони для спектаклю як допоміжний засіб. Вони не грали — грали ними. У відомому вже кількасот років жанрі.
Інакше кажучи, цей мутований «Сад» являв собою упакований в сучасні декорації й декларації цирк потвор. Плюс ще матеріальний аспект — гроші на спектакль дали організації, які допомагали сім’ям, де є діти з синдромом.
Звісно, якби хтось сказав Юхананову і його апологетам про це, то отримав би у відповідь фонтан щирого обурення, змішаного з купою культурологічних термінів. Але правда полягає в тому, що підприємливий постановник обстриг благодійні фонди й на ці кошти організував кочівний балаган з людьми нестандартної зовнішності в якості циркових тварин. Показувати бородатих жінок чи сіамських близнюків уже некомільфо, тож під балачки про соціалізацію орендували «сонячних дітей». Для цього навіть запустили спеціальний проєкт «Дауни коментують світ». Те, що обзивати людей з Даун-синдромом «даунами» образливо й негідно, нікому на думку не спало.
Ще одна цікава подробиця — як Юхананов проводив майстер-класи. Це були тривалі моноспектаклі, влаштовувані, аби зайвий раз покрасуватися, зобразити коли треба — гнівного викривача, коли треба — безкомпромісного театрального реформатора, або вдумливого інтелектуала. Авдиторія тонула в словесному потоці, настільки ж доладному, наскільки й беззмістовному. Дуже відповідало наміру московського балакуна створювати «не текст, а мову, яка ллється, ллється, ллється, намагаючись висловити сенс» — і воно лилося, але сенс при цьому вимивався вчисту, натомість єдине, що лишалося чітким — безмірне, нічим не стримуване самозамилування.
Що ж до привезеного почету з «Майстерні», то їхні роботи — відео, спектаклі — межували з самодіяльністю. Але вождя «майстри» обожнювали по-справжньому. Те, з яким захватом підхоплювали будь-які його нісенітниці, більше скидалося не на групу однодумців, а на секту з авторитарним гуру на чолі. Теоретичне обґрунтування для пастви Юхананов назвав «новоуніверсальним новомістеріальним проектуванням», пізніше перейменувавши на «нову процесуальність», що передбачає виставу як еволюціонуючий проєкт, який нібито себе режисує, в ньому утворюється життя, що розвивається з самого себе, а для виконавців проєкт власне й стає заміною життя.
Дивіться, яка спритна підміна. Адже мистецтво, як і будь-яка інша діяльність, передбачає цілком конкретний, реальний наслідок: книгу, фільм, спектакль, картину. Та ось проголосили, що важливіший процес, аніж результат (відповідно — коментар важливіший за твір, контекст важливіший за текст, мова ллється, смисл тане, гроші крапають) — і все, можна ігнорувати будь-які заперечення, решту мистецтва проголосити вчорашнім днем, а критиків виставити невігласами й обскурантами. Ідеальний камуфляж для нездарності.
Якщо вам здається, що ви це все десь бачили, то ви не помиляєтесь.
Я не надто здивувався, дізнавшись, що Хржановський — учень Юхананова. І що олігарх Адоньєв, на чиї гроші знятий «Дау» — з того ж кола.
В «Дау» все те ж саме: люди, загнані в процес, який замінив життя, режисер-богопомазанник, використання виконавців як потвор на арені (напоїти в кадрі, влаштувати злягання або побиття перед камерою), і особливий номер програми — різного роду «відхилення»: для того на майданчик привели непрофесіоналів з аутизмом і взяли напрокат дітей з харківського сиротинця — причому один з малюків був... правильно, з Даун-синдромом.
Ну й, звісно, стратегія захисту. Яка складається зі взаємовиключаючих тез: «нічого поганого не трапилось» і «митцю все можна».
Здавалося б, що нам до російських малообдарованих любителів експериментувати над людьми? Але, по-перше, експериментували над українками й українцями. По-друге, тепер Хржановський збирається експериментувати вже над відвідувачами майбутнього меморіалу.
Нам треба таке щастя?
У нас 1990-ті закінчилася. Як і час, коли ми зазирали в рота будь-яким заїжджим звиздунам з країни, що тотально живе минулим.
Кажуть, презентацію остаточної версії концепції Меморіального центру перенесли (мабуть, з надією, що обурення розсмокчеться) з 15 червня на осінь.
Нам треба зробити так, щоб ця презентація не відбулася взагалі.
