70 осінь ООН
Я вышел на трибуну, в зал,
Мне зал напоминалвойну,
А тишина - ту тишину,
Чтообрываетпервый залп.
Мыбылипредупреждены
О том, чтопервых три ряда
Нас освистатьпришлисюда
В знак объявленья нам войны.
(Константин Симонов, 1948)
Так мій добрий знайомий, російський журналіст Павел Лобков прокоментував виступ Путіна на 70-й Генеральній Асамблеї ООН. Як на мене, це одинокий, але вичерпний та яскравий коментар до виступу кремлівського царя.
Бо, саме зараз усі російські “think tanks” отримали купу роботи і будуть безкінечно створювати інтелектуальне мило, яке помножать, розвіють і опустять на голови десятків мільйонів симпатиків у себе в країні і по всьому світу.
І треба визнати, це буде зроблено добре, як весь російський смисловий гібрид, який з’явившись одного дня, затьмарив собою справжні історичні сенси і події.
Коли ж я слухала Путіна, думка була одна: триста років української лояльності закінчилися тим, що “никогдамы не будем братьями”...
У 2008 році, такої ж нью-йоркської осені я сиділа в цьому ж залі і слухала двогодинну промову тоді могутнього, всесильного, і злого Муамара Каддафі. Він проклинав Америку, проклинав світовий порядок і погрожував усьому світові. Сипав прокльони та погрози на усі боки. Світова спільнота політкоректно слухала диктатора. Минуло небагато часу і фанатично віддані йому співвітчизники тягли свого царя за чуба по дорозі, здіймаючи стовпи пилу. І вся царська велич та диктаторська потуга перетворилася на придорожню куряву.
Ну, а світова спільнота так само продовжує, в тому самому залі слухати нового диктатора.
Виявляють характер лише українці. Виходить із залу офіційна делегація України, чиї громадяни, на відміну від політкоректних політичних гарантів, сьогодні самотужки ведуть боротьбу з жорстоким агресором, щоденно виявляючи небуденний героїзм.
І дуже прикро, що саме в день відкриття Генеральної Сесії ООН, коли виступали світові лідери, і в ООН вперше за 10 років трибуну надали Путіну, не надали слово українському Президенту. А значить, цього дня не надали трибуну нам – українцям...
Можливо, у західних лідерів виникло бажання перенести свою увагу на іншу, актуальнішу проблему – проблему Сирії. Вона їм вбачається початком третьої світової війни. Вони не бачать очевидного, що українська проблема і є третя світова.
Звісно, Обама сказав, що Америка не стоятиме осторонь проблем в Україні, але говорив винятково про санкції. Жодного слова про зброю, яка нам необхідна для захисту. Санкції - це дієвий інструмент, розтягнутий в часі, на місяці та роки. Те, що зіграє колись. А вбивають нас уже сьогодні, кожну годину, кожного дня.
Світова спільнота уважно слухає Путіна, знаючи ціну його словам.
Бо, Путін пропонує оборудку Заходу: допомога в боротьбі зі страшним ісламським тероризмом в обмін на визнання його сфери впливу в Україні та послаблення санкцій проти Росії. І це дуже небезпечно – прив’язувати нас до ролі Росії в Сирії. Бо, Європа не є аж такою монолітною та прихильною до України, як нам би хотілося. І для Сполучених Штатів Україна не перебуває у сфері економічних пріоритетів.
Напевно, Україна лякає своєю корумпованістю. Напевно, Україна справляє враження мафіозної держави. Але хто сказав, що проживши 300 років в російській кабалі, війнах, репресіях та голодоморах, ми маємо так швидко змінитися.
Ми, важко втрачаючи сотні кращих із нас, йдемо до нашої мети – стати частиною цивілізованого світу, частиною ліберальної демократії. І саме ми, так відчайдушно чинимо спротив втіленню путінської концепції “русского мира”.
Ми набиваємо синці. Наша хода повільна і важка. Дуже часто сповільнена радянськими анахронізмами – злиднями та корупцією.
Але ми нічим не гірші за греків, румунів, гватемальців і ще десятка народів, яким та сама ООН допомогла та спонукала світові інституції до вирішення проблем цих країн.
Тому, було би справедливо надати Україні не тільки трибуну, але і статус члена Ради безпеки ООН.
І можливо, тоді ООН наблизиться до втілення тієї мети, заради якої ООН створювали - майданчик для вироблення правил ідеального світового порядку та цивілізаційних наративів майбутнім поколінням.
Бо, сьогодні ООН – це символ нездійсненних планів та невтілених мрій. Споруда ООН, колись амбітний проект француза Ле Корбюз’є, сьогодні, наче стара, пошарпана поштова скринька. ООН виглядає так само недолуго, як і сьогоднішній світовий порядок, де один маленький чоловік бреше, хитрує на весь світ і його знову ж таки політкоректно слухають всі ті, хто давно знають ціну його словам.
У той же час, ми дуже мало пояснюємо про себе світові.
Дуже хочеться крикнути: Ми є.
Ми не нові європейці. Ми старі європейці і ми рвемося “додому” – до цінностей, які створювали саме ми. Згадаймо, хоча би закони Ярослава Мудрого “Руська правда”, засадничі для всієї Європи. Хіба це менше, аніж руїни Акрополя або шедеври Ренесансу, чи Ейфелева вежа?
Ми дуже мало пояснюємо світові, хто ми і звідки. Сором’язливо замовчуємо свою роль у світовій історії та в історії створення людських цінностей.
І коли Президент Порошенко з трибуни ООН говорить про 5 мільйонів доларів, які ми витрачаємо щоденно на війну з російським агресором, я закликаю: давайте, один мільйон із цих п’яти, ми щодня будемо витрачати, щоб розказати світу, як ми захищаємоцей світ. Розкажемо про нашу мужність і самопожертву.
Поки всі наші спроби інформаційно нагадати про себе виглядають, як крик в пустоті. А світові ЗМІ на передовицях публікують фото: Обама, Путін, Пан Гі Мун п’ють шампанське. Тост - за мир.
