Безсилля російської сили
Звільнення Надії Савченко — справжнє свято для українського народу. Звичайно, це також і хороший піар для чинної української влади, але його в цьому випадку поділяють з нею практично всі політичні партії та громадські організації, за винятком, зрозуміло, Опоблока. Надія — справжній Герой, і незалежно від того, чи буде вона надалі відігравати якусь політичну роль, і якщо буде, то яку саме, її звільнення — безумовно, позитивна подія для України. А ось для путінської Росії в даному випадку складно говорити про якийсь виграш.
Мотиви, чому рішення про обмін Надії Савченко на двох бійців ГРУ було ухвалено саме зараз, досить очевидні. Тут і загроза, що Надія може будь-якої миті відновити сухе голодування, а її смерть могла б вкрай негативно вплинути на західну громадську думку щодо Росії. Тут і прагнення зробити якийсь позитивний жест, котрий західні партнери можуть сприйняти напередодні обговорення в Євросоюзі продовження антиросійських санкцій. Мовляв, звільнивши Савченко, Москва сприяє виконанню Мінських угод. А тому й санкції непогано б зняти або хоча б послабити. Якраз російський президент із візитом до Греції, однієї з країн ЄС, зібрався.
А ще Путін сподівається, що Берлін із Парижем під шумок погодяться, щоб місцеві вибори на Донбасі відбулися ще до кінця року й під контролем Москви. Ці надії навряд чи є обґрунтованими. Звільнення Савченко само по собі виконання Росією Мінських угод замінити не може. Водночас, проведення легітимних місцевих виборів на окупованих територіях без згоди України є неможливим. А в цьому питанні президент Порошенко навряд чи ризикне піти на капітуляцію, небезпечну для нього непередбачуваними внутрішньополітичними наслідками.
Що ж стосується обміну Надії Савченко на двох російських ГРУшників, то від повернення на батьківщину Євгена Єрофєєва та Олександра Александрова Путін жодної політичного зиску не отримав. Скоріше навпаки. Впадає в очі, що увесь цей обмін з російського боку було організовано надзвичайно квапливо. Тому й піар-забезпечення цієї акції, відповідно, було на дуже низькому рівні. Відчувалося, що родичі російських журналістів, до загибелі яких нібито була причетна Надія Савченко, тільки в розмові з Путіним дізналися, що вони подавали прохання про помилування Савченко, яке президент і задовольнив. Тут і Медведчука з нафталіну вийняли.
Очевидно, на Путіна сильно натиснули західні партнери, для чого й знадобилася нічна розмова. Тут дуже доречно підвернувся саміт G-7 в Японії, що відбудеться невдовзі, на якому лідери Франції та Німеччини дуже хотіли б відрапортувати хоч про якийсь прогрес у врегулюванні конфлікту на Донбасі. А ось яким-небудь чином використати випадок Єрофєєва та Александрова в пропагандистських цілях Путіну не є можливим. Навпаки, вони для нього радше — тягар й обтяження. Адже російська влада досі до ладу не визначилася, ким же все-таки вважати «солодку парочку» — патріотами або зрадниками. Єрофєєв та Александров, з погляду Кремля, займалися доброю справою — підтримували «русских братьев» на Донбасі. Але, з іншого боку, вони проявили неприпустиму слабкість. Коли їх брали в полон, обидва поранених ГРУшники заявили, що належать до регулярного російському спецназу.
Тут їх цілком можна зрозуміти. Адже перед цим вони вбили українського військовослужбовця, і великою була ймовірність, що його товариші їх просто доб’ють. Правда про приналежність до спецназу ГРУ мала врятувати їх від негайної розправи. Але що тепер робити з Александровим та Єрофєєвим у Росії? Формально російська армія на Донбасі не воює, і вони в подальшому, на вимогу найнятих Москвою адвокатів, від своїх зізнань відреклися. Однак у Росії, ще за радянськими традиціями, дуже не люблять, коли свої шпигуни-розвідники, потрапивши в полон, зізнаються, що діяли за завданням Москви. Героями їх зовсім не робили або робили лише багато десятиліть по тому. Через це, зокрема, про Ріхарда Зорге згадали лише через десятиліття після смерті Сталіна. Адже він, коли його заарештували японці, чесно зізнався, що працював на СРСР.
Але, думаю, навіть якби Александров з Єрофєєвим тоді, після поранення, під загрозою смерті слухняно ламали б комедію щодо того, що вони є донбасівськими ополченцями і приїхали боротися за світлу ідею Новоросії, після повернення додому їх би теж нічого доброго не чекало. Влада зараз намагається ніяк не привертати увагу населення до млявоплинної війні на Донбасі. А слово «Новороссия» зараз майже табуйовано на російському телебаченні. Тому ні на ордена, ні на підвищену увагу з боку ЗМІ звільненим із лап бандерівців невдачливим ГРУшникам розраховувати не доводиться. Їх не те що президент не зустрів, їх би начальник ГРУ ніколи б не ризикнув зустрічати.
І навіть у питанні прив’язки обміну Савченко на ГРУшниеів у Москві спробували дати задній хід. Як безапеляційно заявила представник російського МЗС, неповторна Марія Захарова, «обмін Савченко в рамках« мінських угод» — це міф».
Дійсно, адже цей обмін — це по суті визнання того факту, що Росія є однією зі сторін конфлікту на Донбасі. Коли двох громадян Росії, що, безсумнівно, беруть участь у цьому конфлікті (причому в світі не сумніваються в їх приналежності до російської регулярної армії) і яких було засуджено в Україні, Росія обмінює на громадянку України, яка також, безсумнівно, брала участь у конфлікті на Донбасі й котру було засуджено в Росії, що це як не визнання російської участі в донбасівському конфлікті?
Щоб створити хоч якесь пропагандистське прикриття, в Москві вже після обміну винайшли фейк про те, ніби українських військовиків, які захопили Александрова та Єрофєєва, згодом самих було заарештовано за вбивство. Мовляв, гуляли два мирних російських відставника Луганщиною, отут їх і викрали якісь бандити-кримінальники. Та реальність полягає в тому, що Росія не знає, як їй найкращим чином вийти з війни на Донбасі. Погрожувати відновленням бойових дій вже не виходить. А продавити проросійський план врегулювання не вистачає ресурсів.
