Борги
Коли ми проводжали Старий Рік, згадалась минула зима.
Сашко, мій новий приятель, казав, що його спогад про ту зиму це – присмак крові і рваного м’яса... Коли беркутівська граната розірвалася зовсім поруч, шматки з того, що було плечем товариша, залетіли йому просто до губ... Друга рвонула над самою головою, він її майже не чув, бачив тільки спалах з-під свого сноубордівського шолома. Але потім той вибух не переставав лящати десь у повітрі ще кілька днів.
Тяжко повірити що відтоді минув уже рік...
Зиму Сашко не любить. Зрештою, спогади також.
Він любить теплі краї Південносхідної Азії, де колись жив, і регулярно любить ром Південносхідної Америки, де не жив ніколи.
Він доладній робітник, доброї руки карпентер, верхолаз, мандрівник, колишній пластун і теперішній заробітчанин, якого пригнали сюди борги. Він зводить новеньку дерев’яну терасу на третьому поверсі сторічної хати, а я йому підношу дошки.
Та тераса тішитиме господарів видом на долину ріки Скукіл і блакитні обриси хмарочосів Філадельфії на сході.
Не те що ми дуже дивимось у той бік.
Сашків батько радив йому ніколи не працювати як наймит, і це у нього виходить. Виглядає, що споруда яку він майструє, буде зроблена до ладу, таки буде міцна, і в город до сусіда не завалиться.
У сусіда панорами ні на Скукіл ні на Філадельфію нема.
Сашко працює завзято і швидко. І швидко вчиться. Тяжко повірити, що він нічого такого раніше не будував. Він вселяє віру в свою вправність та common sense. У нього немає неможливих проектів.
Є тільки складні.
Втім, жоден, хто вірить у неможливі проекти, так далеко на заробітки не їде...
* * *
В останній день Старого Року було холодно, тому пили міцно.
Той день минав якось дуже поволі. Ми пришвидшували його спочатку одним напоєм, потім іншим. Потім – байками, всякими історіями, тоді – побажаннями. Про те, щоб усе недобре відійшло, щоб усе хибне стале правильним...
І щоб віддано було усі борги, докладав Сашко.
Вони йому таки муляють. Він з ними спішить.
Духові борги? Язвив його земляк Тарас, який на духовності знається, бо збирає релігійну старовину.
Виявилось, що вони в Андрія цілком тривіальні. Монетарні. Винен за платню адвокатові який поміг не потрапити до тюрми по статті за нанесення побоїв працівникові міліції.
Світив цілком реальний і немалий строк. Вийшов умовний. Хоч і те що Сашко побив міліціонера перебуваючи у стані цілковитого і безнадійного алкогольного сп’яніння суддя чомусь відмовлявся прийняти за пом’якшуючу обставину.
Втім, побиття ніякого не було, стверджує Сашко. Він просто схопив міліціонера за комірці його форми і якийсь час ним теліпав.
Каже, що за свої штурхани він у міліціонера зранку просив пробачення, шукав порозуміння, коли вже був тверезий і адекватний, хоч і за ґратами СІЗО. Але міліціонер пробачень вочевидь не прийняв, бо на суді казав, що дарма що синців на ньому нема, але він проте дістав неабияку емоційну шкоду своєму здоров’ю від такої пригоди і не знатиме як тепер зможе нести свою відповідальну службу...
Адвокат за таку справу взяв немало. На платіж скидалися родичі і друзі.
Борги ще не віддано.
Вони перейшли у Новий Рік.
* * *
Не знаю чому так сталося, що ми пили більше за відхід Старого Року ніж за прихід Нового. Ми розбавляли його рештки особливо ретельно і особливо міцними субстанціями, тостами, дискусіями, історіями й дурносміхом.
Всяка межа, часова або географічна, родить в наших головах, тверезих в тому числі, відчуття необхідності ревізії того що залишається по той бік. Коли ми знаємо що переходимо, назовсім, за межу, хочеться озирнутися не для того, щоб запам’ятати, а для того щоб зрозуміти чи те, що лишається позаду, було правильним. І чи варто цей спогад брати з собою.
Ці межі є дуже потрібні. Без них тягар усього що відбулося і назбиралося за життя не можна подрібнити, він був би тоді непідйомним.
Минулий рік для українців був саме таким. Майже непідйомним.
Мій новий приятель вирішив забрати з нього тільки борги.
А нам скинув історію. Про те як штурхав людину у знавіснілій йому міліцейській формі на вулиці цілком мирного міста, бо чувся що то знову зима і що знову дзвенить десь високо щойно розірвана граната, і він точно знає як давати раду з людьми в цій формі, головне не дати дістатися їм до кобури, хоч у той вечір кобура в міліціонера який попався під його руку була порожньою, бо міліціонер просто йшов собі додому.
Але він знав, що робить усе правильно. Він пройшов вишкіл. Він знав як слід чинити з людьми у формі. Як не дати людям у формі себе скалічити чи вбити.
Так як це було в ту віддалену минулорічну лютневу гарячу майданівську ніч...
Олексій ОПАНАСЮК, Філадельфія, США
