Чого нам чекати від Берегсаса?
Про те, що у містечку Берегово та загалом у Берегівському районі живуть тисячі етнічних угорців, розмовляють угорською, української там не почуєш, і взагалі – у них навіть час – не київський, а будапештський! – доводилося чути неодноразово. Нещодавно читала сполошені роздуми української письменниці про... загрозу, яку несе Україні наявність угорського в усіх розуміннях регіону біля її державного кордону. Лякають можливістю утворення тут окремої республіки, на кшталт утворень на Сході, де кричали «Путін, прийди», а в Закарпатті, мовляв, можуть кричати «Прийди, Будапеште». Тож, потрапивши на Закарпаття, як оминути Берегово, котре самі місцеві мешканці частіше називають все ж Берегсасом?
Про те, що їдемо до своєрідного краю, підтвердило спілкування з водієм автобуса Ужгород – Берегово, у салоні висіло оголошення, що рейси відправляються за київським часом, радіо розмовляло угорською, як і сам водій, котрий брав передачі від таких самих угорськомовних. Швидкою, схожою на стрекіт пташок (і нічого не розумієш!) мовою наповнили салон автобуса й гамірливі жіночки, які з Мукачевого добиралися до своїх угорських селищ. Назви сіл, вулиць, закладів, установ на всіх табличках як у селах Берегівського району, які проїжджали, так і в самому Береговому – дублюються угорською мовою, хоча й після української. Чи багато тут Угорщини, свідчить розклад рейсів з місцевої автостанції: з маленького Берегового щодня (!) є автобус до Будапешта, до Ніредьгази, а у містечко Пійтерфолво, між двома прикордонними пунктами: українсько-угорським та українсько-румунським, навіть кілька рейсів на день. Назви вулиць мають імена відомих угорців (Ференца Ракоці II, Есе Томаша, Келчеї, Ліннера Бартелона...), зрідка розбавлені Лисенком чи Чайковським як спадком радянських часів. Відчуття роздвоєності тут не полишає. Ти – в Україні, але на величній споруді у центрі міста на площі Лайоша Кошута на всю височину – прапори як український, так і угорський. А головне, що за два дні на вулицях у натовпі таки не чули української. На неї без проблем переходили у магазинах, закладах, готелях, музеях, кафе з цікавою назвою «Фкока», переходили відразу, миттєво визначаючи в нас «не своїх».
До Берегового треба приїжджати, щоб навчитися шанувати свою історію і себе як націю. Почуття заздрощів й захоплення переповнюють твою душу, коли бачиш табличку на будинку з текстом на зразок: ось тут колись стояв будинок, в якому у XV (чи XVII) столітті жив такий-то і такий чоловік (і це 100 відсотків – угорець), який прославив Берегсас. Тут є костел Воздвиження Святого Хреста, який було споруджено 1100 року, а біля нього – бюст короля Іштвана, який був засновником Угорського князівства. Тут багато пам’ятників і старих будинків, у центрі вони відреставровані, вилизані, завдяки їхньому віку та ремонту Берегово й нагадує стародавнє європейське містечко, а за межами центра це звичайний український населений пункт зі знищеними дорогами. Угорці на цій землі були тисячу років, невелика перерва була з 1919 до 1938 року (прийшли румуни, потім чехи), але угорці знову повернулися на 1938-44 роки. Доки, врешті, не настали «совєти». Тобто Україна тут – трохи більше 70 років, і чого дивуватися, що тут, як то кажуть, «така Угорщина»?.. Берегово аж до початку XX століття й було, власне, Берегсасом.
У Береговому не полишають думки про «ЛНР» та «ДНР», неоголошену війну на Сході, ненависть до всього українського, яка там культивувалася не одне десятиліття. Ненависть, на яку так легко пішло місцеве населення. У Береговому-Берегсасі почуваєшся українцем. Тебе зрозуміють, перейдуть із тобою на українську, обслужать, не принизять. Ці побутові начебто дрібниці не напружують. Місцеві, кажуть, знають дві мови, мають і по два паспорти, український та угорський, що дозволяє жити легше. При цьому ті самі місцеві не сприймають ймовірного, як пророкують, впровадження української мови в усі сфери життя. Вони живуть у своєму етнічному світі, як сотні літ жили тут їхні предки, і, треба розуміти, так легко із ним не розлучаться. Але водночас вони живуть і в якомусь мирі з навколишнім світом. Угорцям, кажуть, дуже важко опанувати українську мову (для них легшою за вимовою є російська), але ж вчать її, володіють нею, не ігнорують мову держави, в якій опинилися волею історії?.. Директор надзвичайно цікавого музею Берегівщини (який розміщено у найстарішій, 1629 року спорудження, будівлі міста – маєтку трансільванського князя Габора Бетлена) розповів, що у маленькому Береговому є дві українські школи, сім – угорських, одна – російська і одна –ромська. Тобто кожен має право на своє національне самовизначення. У Береговому є гімназії як угорська, так і українська. Місцеві роми, до речі, мають двох баронів, дитсадок, ромську церкву й навіть ромську амбулаторію...
