Чи була та війна для українців Вітчизняною?
22 червня 2015 року у багатьох містах України, в тому числі і в столиці, офіційно відзначили День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни, встановлений указом Леоніда Кучми від 17 листопада 2000 р. № 1245/2000 «з метою всенародного вшанування пам’яті синів і дочок українського народу, полеглих під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, їх подвигу та жертовності». Такий от ребус: тепер в Україні аж два офіційно встановлених дня, коли вшановується пам’ять полеглих у війні: встановлений новою владою після Революції гідності з огляду на Європу і встановлений режимом Кучми з огляду на Росію, де вже владарював Путін…
Як на мене, вшанування 22 червня пам’яті жертв війни – це цілком нормально для імперської Росії та абсолютно ненормально для демократичної України. Бо ж українці вступили у світову війну не 22 червня 1941 року, а вранці 1 вересня 1939 року, коли понад сто тисяч жолнежів-українців з Волині та Галичини у складі Війська Польського зустріли вогнем німецькі танки та піхоту, а на Львів, Луцьк, Сарни й інші міста та залізничні вузли посипалися бомби з літаків Люфтваффе. З того ранку українці безупинно воювали з нацистами та їхніми союзниками у складі різних армій та рухів Опору цілих шість років без жодної паузи, без «вихідних», на всіх фронтах і на всіх океанах. Аж до знаменного 2 вересня 1945 року. Перед тим сержант Михайло Стренк разом із бойовими побратимами підніс американський прапор над островом Іводзіма, а маршал Родіон Малиновський блискавично провів свої танки і мотопіхоту через Гобі та Хінган, відтак Японія змушена була припинити війну, і генерал Кузьма Дерев’янко від імені СРСР підписав акт про її капітуляцію.
Ще раз повторю: українці, на відміну від росіян, французів, британців, американців та майже всіх інших націй, пройшли Другу світову війну від першого до останнього дня, тому до 22 червня 1941 року й українці-військовики, і цивільні українці, і бійці Руху Опору зазнали у цій війні великих втрат. Отож якщо потрібен ще один день пам’яті жертв війни і героїв боротьби з нацизмом, то це має бути 1 чи 2 вересня, а не 22 червня – дата початку воєнних дій між двома червонопрапорними тоталітарними режимами. Тоді не буде поділу полеглих українців на «перший сорт» - тих, хто поліг «за Сталіна», і на «другий сорт» - тих, хто поліг, воюючи проти Гітлера і Ко.
Зрозуміло, чого цей день у такому форматі встановив колись Кучма, озираючись на Путіна, але чому інерція кучмізму тягнеться донині?
Це перше зауваження, а друге – чому ми досі вживаємо сталінський термін «Велика Вітчизняна війна»? Адже ця війна для українців насправді ніколи не була такою?
І це не моя суб’єктивна думка, а об’єктивний факт.
Чи звертали ви увагу на те, що у радянському довоєнному фільмі «Трактористи», за ідеєю, покликаному показати будні трактористів-українців, які готуються стати танкістами майбутньої переможної війни зі «світовим капіталом», герої співають «Розпрягайте, хлопці, коні» (народну) і «Гремя огнем, сверкая блеском стали…» (модерно-політичну)? І що з довоєнних українських радянських пісень важко взагалі пригадати що-небудь мелодійне і виразне, крім хіба що «Уперед полком єдиним більшовицька сила йде»?
Це перед війною. А ось і війна. У 1939 році написані «Суоми-красавица» та «Белоруссия родная, Украина золотая…», у 1940-му – «Смуглянка-молдаванка», а навесні 1941-го – «Вставай, страна огромная…» та «Я уходил тогда в поход…». Усе це виразні (і за музикою, і за текстом) пісні, написані талановитими російськими авторами. Ну, а десь з осені-зими 1941 року, коли Вермахт підійшов до Москви і взяв в облогу Пітер, з’явилося справжнє гроно блискучих, часом геніальних пісень – від задумливої, тремкої лірики на кшталт: «Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат…» - і до гордої констатації перемоги: «Едут, едут по Берлину наши казаки». Таких пісень якщо не безліч, то дуже багато. Їх пишуть, звісно, професійні поети й композитори – але чим вони є, як не медіаторами народного мелосу і народної душі? Інакше-бо ці пісні не жили б і донині в російській культурі, бо в них правда про війну, яка для когось справді видавалася (і була!) Вітчизняною. А те, що вона водночас була й сталінсько-загарбницькою (згадаймо пісню зі словами: «Я три державы покорил»), не викликало дисонансу у душах росіян.
А що ж Україна?
А пісенна Україна відповіла мовчанням. Крім хіба що невольничих пісень, складених дівчатами-остарбайтерами. І крім написаних на замовлення «директивних органів» творів, які від самого початку не були народними і ніколи не співалися людьми з доброї волі. Це вже потім, за двадцять років, з’явилися, як на мене, геніальні «Степом, степом…» або «Батьку, ми ровесники з тобою, батьку…» – власне, пісні швидше антивоєнні, ніж воєнні (які, принагідно, актуалізовані нині війною проти Росії та її пахолків на сході України). Тож фактом є своєрідне «мовчання душі» одного із найбільш співучих у світі народів упродовж війни, яку нам подають як «Вітчизняну». Разом із тим найкращу пісню про Україну на війні під час самої війни – «Ой, Днипро, Днипро…» - написали два московські автори, композитор Марк Фрадкін і поет Євгеній Долматовський. Написали, не відсиджуючись у Ташкенті – Фрадкін з 1939 по 1944 роки служив у Червоній армії, а Долматовський у серпні 1941 року потрапив в оточення під Уманню, був узятий нацистами у полон, утік, і кілька місяців ішов по німецьких тилах до лінії фронту, який тоді був уже за Харковом, тому й вийшла така щира, справді душевна пісня…
Може, в Україні відсутня традиція пісенного реагування на політичні події? Зовсім ні. «Шалійте, шалійте, скажені кати» чи «Вічний революціонер» – до 1917 року; ціла низка пісень часів визвольних змагань (які здебільшого були перероблені під «вірний» зміст і співалися з російськими текстами), зрештою, спалах пісенно-політичної лірики кінця 1980-х.
То що, Україна у ту війну взагалі мовчала? Ні. Справді народний голос – це, вслід за стрілецькими піснями доби 1914-21 років, пісні вояків Української повстанської армії. Йдеться про різнопланові – похідні, урочисті, ліричні, меморіальні – пісні. Цей голос за часів Кучми лунав немовби з підпілля, а потім на повну силу звучав у 2004-му і 2013-14-му. Ці пісні й донині не є музейними експонатами – «Лента за лентою патрони подавай…»
Отож, як на мене, досить виконувати укази минулого, час думати власним розумом – і спиратися на мудрість українського народу…
