Чи є шанс на мир?
Човникова дипломатія канцлера Німеччини Ангели Меркель та президента Франції Франсуа Олланда проходила настільки стрімко й, головне, несподівано, що породила порівняння з дипломатичним детективом.
Причини такого піку дипломатичної активності європейців слід шукати не тільки в бажанні знайти можливість хоч якогось врегулювання конфлікту на Донбасі. Слід вважати, що й до цього як у Берліні, так і в Парижі бажали того самого не менше. Швидше за все, хвиля дипломатичної активності пов’язана з певною зміною міжнародної обстановки не тільки навколо України. Тут присутні й внутрішньополітичні фактори як в європейських країнах, так і в США.
Вибори в Німеччині, Франції та США невблаганно наближаються. І це найважливіший фактор, який впливає на політиків у Берліні, Парижі та Вашингтоні.
Після терактів у Франції рейтинг Олланда, що впав дуже низько, зараз значно піднявся. Французи в цілому задоволені реакцією влади й діями президента. Замирення в Україні надасть можливість поставити питання про пом’якшення санкцій проти Москви й вирішити позитивно проблему «Містралів». Тож у Парижі в мирі на Донбасі дуже зацікавлені.
У Берліні приблизно така сама ситуація. Німецька економіка в кращому становищі, ніж французька, але й проблем досить багато. Економічні проблеми будуть домінувати на виборах, партнери по коаліції соціал-демократи не забудуть скористатися ситуацією і взяти реванш за принизливу поразку на минулих виборах. Якщо Меркель хоче, щоб коаліцію очолила її партія і залишити її наступнику солідну спадщину, то діяти потрібно вже зараз. Зовнішньополітичний фактор повною мірою стає значною частиною німецької внутрішньої політики.
Є й загальноєвропейська проблема. Хоча економічне становище в Іспанії, Португалії, Італії дещо покращилося, там досить складне становище, й торгівля для цих країн дуже важлива. Тому в цих країнах не хочуть нових санкцій проти Росії. І, нарешті, Греція. Проросійський курс грецького уряду може викликати серйозну кризу Євросоюзу. Додамо до цього британський скептицизм щодо політики Брюсселю й загрозу проведення референдуму в Англії з питання можливого виходу з ЄС. Щоб остаточно не розгойдати європейський корабель. його команді слід знайти можливість піти в більш тихі води. Подалі від Росії.
Ще один фактор, як виявляється, дуже важливий. У Вашингтоні серйозно змінилася обстановка. Число прихильників більш твердого курсу щодо Росії зростає кожного дня. Якщо раніше серед них були в основному республіканці, відомі своєю консервативною позицією, то тепер до їхнього табору приходить все більше демократів. Активна публічна підтримка жорсткого тону в розмові з Москвою з боку Гілларі Клінтон, можливого кандидата в президенти від демократів, вельми показова. В Америці не люблять слабаків. Це країна, яку створювали сильні й вольові люди, вони вивели її на перше місце у світі, й жодному президентові не пробачать, якщо він не зможе забезпечити американське лідерство. Демократи мають показати себе не менш твердими, ніж республіканці. Інакше їхнього партійного кандидата не вдасться провести до Білого дому.
Звідси й демонстративні вагання Обами й вищих чиновників його адміністрації з питання постачання летальної зброї до України. Не випадково державний департамент, який до недавнього часу категорично виступав проти таких постачань, почав їх підтримувати. Американські чиновники не гірше за інших вміють підлаштовуватися під зміну течій у вищих ешелонах. «Мешканці» держдепартаменту не виняток.
Можлива зміна курсу у Вашингтоні турбує не лише Москву, що цілком зрозуміло, й тому викликає там настільки нервову реакцію, але й європейців.
Якщо зброю почнуть постачати або навіть тільки оголосять про це, то розпочнеться істотна ескалація конфлікту. Аж до більш широкомасштабного вторгнення російських військ, як це було в серпні-вересні минулого року.
Така ескалація не залишить ні Вашингтону, ні Європі вибору, окрім як розпочати запроваджувати більш сильні санкції проти Росії. Насамперед у фінансовій сфері. Навіть відключення від системи SWIFT позначиться на російських банках не відразу. Якийсь час для відповіді у Москви буде, й легко уявити, в якій сфері.
Саме цього європейські лідери побоюються найбільше. Хоча здається, що ці побоювання дещо перебільшені. Путін продовжує дипломатичний покер з підвищенням ставок. При цьому він блефує, але зберігає вдавану агресивність.
Якщо Вашингтон пообіцяє розпочати постачання зброї до України, то природним чином перетвориться на головного партнера Кремля на переговорах. У такому випадку Європу буде відсунуто, передусім Німеччину й Францію. Такого ні Меркель, ні Олланд допустити не хочуть. Свою роль особливих партнерів Путіна вони дуже бажають зберегти. Не випадково в Києві на переговори з українським президентом не було запрошено державного секретаря Керрі. Не порушення протоколу й невідповідність рангу учасників переговорів було причиною. Американський державний секретар в дипломатичному сенсі стоїть набагато вище, ніж інші президенти чи прем’єри. Меркель передусім та Олланд хотіли зберегти так званий нормандський формат, де вони відіграють головну роль.
Швидше за все, канцлер і президент привезли до Москви останнє попередження Путіну, що має розпочатися деескалація конфлікту. Інакше вони більше не зможуть гальмувати більш тверду позицію США не тільки в питанні постачань зброї, але й розширення та посилення режиму санкцій. Саме це буде обговорюватися на зустрічі Меркель та Обами.
Хоча в ході конференції в Мюнхені ніхто не висловив особливого оптимізму, а російський міністр закордонних справ Сергій Лавров продовжував виголошувати вже неабияк обридлі всім промови й звинувачення, проте певні шанси на певну деескалацію з’явилися.
По-перше. Істотних військових успіхів під Дебальцеве терористам і російським військам досягти не вдалося. Певного відступу українських бійців було досягнуто такими зусиллями і з такими втратами, що говорити про успіх якось не дуже зручно. Вже котрий день у російських ЗМІ говориться про замикання кільця навколо Дебальцеве, але кому слід в Москві знає, що це далеко не так. Примусу Києва до переговорів з лідерами терористів на такій основі не вийде. Топка війни пожирає все більше ресурсів, ефекту немає. Нафта начебто дорожчає, але це фактор тимчасовий. Страйк нафтовиків у США закінчиться, а зниження ціни на нафту Саудівською Аравією для Китаю залишиться. Російська нафта вже коштує для Пекіна
$ 59 за барель, а саудівська $ 55,23 за барель, і на кому зупинять у Піднебесній вибір очевидно. Перевищення попиту над пропозицією на нафтовому ринку залишається, й зниження ціни буде відбуватися й надалі.
По-друге. Перед Путіним на повний зріст постає проблема зниження популярності. На разі не прямо, але за досить чутливими проблемами. Опитування «Левада-Центру» показало, що в січні на 5% порівняно з березнем минулого року збільшилася кількість співгромадян, які заявили про неприйняття возз’єднання Криму з Росією. У березні 2014 майже половина росіян (48%) заявляли соціологам, що хотіли б приєднання Донбасу до Росії. Нинішнього ж січня їх стало 19%. Поки що Путін розігрує п’єсу про доброго царя та поганих бояр. Надовго цього не вистачить, якщо населення вже зараз все більше відчуває наслідки санкцій та інфляції.
Схоже, що в Кремлі вже замислилися про можливі наслідки своєї донбасівської авантюри. З цього, до речі, не випливає, що буде зроблено правильні висновки, але певні надії з’явилися.
Відповідь буде отримано достатньо скоро в Мінську. При цьому треба враховувати, що, навіть підписавши якісь папери, Москва легко від усього відмовиться. І не виключено, що з приходом більш теплої пори агресія не тільки відновиться, але й посилиться. Як радив римський військовий історик і теоретик Публій Флавій Вегецій, si vis pacem, para bellum — якщо хочеш миру, готуйся до війни. Такий у нас сусід.
