Чи є ті, хто вдягає вишиванки, «вишиватниками»?
Кілька днів Україна рясніла від вишиванок. 21 травня повсюдно відзначався вже традиційний День вишиванки. 23 травня марші вишиванок пройшли містами сходу і півдня країни; якщо до цього вони там були малолюдними, то цього року набули значно більших масштабів. В Одесі у кількатисячній колоні знаменитою Дерибасівською серед інших у вишиванці пройшов екс-президент Грузії Михеїл Саакашвілі. У Харкові, в силу специфіки міської влади, марш вишиванок пройшов під охороною бійців добровольчих батальйонів. А у Миколаєві під українськими прапорами та у вишитих сорочках п’ять кілометрів центральними вулицями пройшли понад тисячу містян, що стало для міста абсолютним рекордом.
І не лише в Україні рясніли вишиванки. 24 травня у центрі Москви відбувся флеш-моб у вишиванках. Близько двох десятків 20 мешканців російської столиці продефілювали Арбатом, хода супроводжувалась музикою і танцями. При цьому більшість росіян позитивно сприйняла ходу в українському національному одязі, а серед меншості знайшлись прихильники висловлення свого невдоволення за допомогою невичерпних запасів ненормативної лексики (публічне вживання якої, до речі, суворо заборонене законами РФ). Але поліція не зреагувала ані на це, ані на гасло: «Слава Україні!»…
І все б нічого, якби у соціальних мережах та інших сегментах Інтернету День вишиванки та наступні акції не викликали сплеск негації більший, аніж у пильної московської поліції. Що показово: до цієї негативної активності долучилися й деякі персонажі, що вважають себе ясночолими українськими інтелектуалами. «Вишивата», «вишиватники» - ці стандартні вже понад рік терміни стали позначенням тих, хто вдягає вишиванки під час свят і маршів, тих, хто вважає так само, як й один із учасників акції в Москві Валерій Семененко: «Вишиванка – це дійсно витвір мистецтва. Але цим самим засвідчується українська ідея, українськість».
Що ж, серед учасників маршів вишиванок та і взагалі – серед тих, хто вдягає вишиванки, є різні люди. В тому числі й такі, хто гендлює своїм удаваним патріотизмом. Скажімо, у 2008 році Леонід Черновецький прийшов у вишиванці на прийом до тодішнього президента Віктора Ющенка – і завдяки цьому одержав індульгенцію на всі безчинства київської мерії на кілька років наперед. І дехто з нинішніх нардепів від «Опозиційного блоку» свого часу отирався у вишиванках поблизу Ющенка, отримуючи навзамін високі посади та інші преференції. Переконаний, і серед нинішніх нардепів, які прийшли 21 травня до Верховної Ради у вишитих сорочках, є політичні гендлярі. Ну, а серед учасників масових акцій можуть бути не надто розумні персонажі. Але чи дає це право деяким «суперінтелектуалам» на їхнє хамство, адресоване всім, хто носить вишиванки і пов’язує це з українською ідеєю?
Згадаймо, як з’явилося хамське слівце «вишиватники». Коли ранньої весни 2014 року кремлівська агентура та місцеві сепаратисти виводили на вулиці Донецька, Луганська, Харкова та інших міст сходу України натовпи, м’яко кажучи, політично некомпетентної публіки під гаслами «русской весны», то цю публіку в Інтернеті охрестили «ватниками» - за стиль вбрання, - а потім просто «ватою». Фактично це слово замінило «совок», що позначало безнадійно-радянських людей, з якими небезпечно мати справу в силу їхньої ідеологічної впертості та розумової недієздатності і на яких трималася влада. У відповідь з’явилися слова «укропи» та «вишиватники». І якщо перше нині з властивою притомним українцям самоіронією застосовують щодо самих себе навіть вітчизняні політичні діячі (скажімо, президент Порошенко з’явився якось із цим словом на камуфляжному однострої, розшифрувавши його так: «УКРаїнський ОПір», то друге застосовують нині як запеклі хами-українофоби, так і деякі «дуже європейські» (на їхню думку) вітчизняні інтелектуали. Мовляв, з того боку воює і підтримує окупаційно-терористичну владу на частині Донбасу «вата», «ватники», ну, а з цього боку лінії фронту тон задає «вишивата», «вишиватники». Мовляв, ми люди об’єктивні, ми десь там, нагорі, над бойовиськом, нам не подобаються обидві сторони, і наша Україна – зовсім інша, ніж у «вишиватників», просунуто-європейська.
Що ж, в абстракції можлива й така позиція, але в реальності вона базується на брехні, невмінні мислити й аморалізмі. Цим урівнюються ті, хто захищає та любить Україну – і ті, хто її ненавидить і руйнує. Це перше. Якщо хтось неефективно, ба більше, по-дурному захищає Україну, то хіба в цьому немає провини тих, хто вважає себе дуже й дуже розумними? І хіба не їхній прямий обов’язок допомогти «темній» частині суспільства порозумнішати? Це друге. Чи можлива взагалі будь-яка Україна, якщо раптом зникнуть ті, кого певна частина вітчизняних інтелектуалів зве «вишиватниками»? Чи не настане тоді повне торжество войовничого «совка», який нині багато хто зве «ватою»? І куди подінуться, чим займуться в такому разі згадані «суперінтелектуали»? Подадуться до Європи, щоб там розказувати, як їх, геніальних, не зрозумів український народ, чи підуть у прислугу до путінської «вати», щоб виливати свою печаль на кухнях за чаркою чаю, як бувало у радянські часи? Це третє. І нарешті: чому це персонажів, з вуст яких не злазить слівце «вишиватники», так охоче показує московське телебачення, а часом ще й запрошують у гості «великі вожді» окупаційно-терористичної «влади» на Донбасі?
Хтось може погодитися, хтось ні, але для мене сам факт вживання вище зазначеного терміну в критичному щодо частини патріотично налаштованої української спільноти контексті – це свідчення або свідомої праці на ФСБ, або розумової немочі інтелектуалів, що їх використовує Луб’янка в якості «корисних ідіотів». Як казали у давнину суворі римляни, tertium non datur.
