Чи здатен «технократичний уряд» Наталії Яресько порятувати Україну?
Мабуть, уже всі українці які цікавляться політикою, знають: міністр фінансів Наталія Яресько може обійняти посаду прем’єра України найближчим часом, можливо, навіть цього тижня. Що ж, до цього йшлося – Арсеній Яценюк так чи інакше вичерпав увесь можливий кредит довіри та неодмінно мав стати «цапом-відбувайлом», на якого спишуть усі реальні та уявні помилки та дурниці, скоєні Кабміном за останні два роки. Ну, а те, що він, імовірно, не висидить у своєму кріслі до осені (а це теоретично було би вигідно значній кількості політичних гравців, у тому числі й самому Яценюкові), то це, як казав незабутній Карлсон, дрібниця, не варта нашої уваги.
Так само, найшвидше, загальновідомими є й умови Яресько: вона готова очолити Кабмін у разі, якщо той формуватиметься не на основі квот, які матимуть фракції парламентської коаліції, а на підставі професіоналізму та позапартійності. Простіше кажучи, йдеться про технократичний уряд, який не працюватиме на жодну з політичних сил, а обстоюватиме…
І ось тут з’являються закономірні запитання, головним із яких є таке: чиї ж інтереси обстоюватиме Кабмін на чолі з Наталією Яресько?
Одразу зазначу, що справа тут не в тому, в якій країні народився той чи інший урядовець, і не в тому, якого він етнічного походження. І в радянський період, і в роки відновленої незалежності вистачало керманичів різного рівня – бездоганно українського походження, та ще й зроду україномовних, - які завдали своїй країні тяжкої шкоди. Справа в іншому. В типологічній належності ціннісних орієнтаціях урядовців та в силі прагнень цих урядовців до перетворення України на ефективну державу. Іншими словами, у тому, які в урядовців засади їхнього світогляду та вольові якості.
Оскільки світогляд виявляє себе передусім не у словах, а у вчинках, то поки що більш-менш точно можна говорити лише про деякі риси світогляду тих чи інших майбутніх керівників уряду України (мас-медіа, скажімо, називають в якості ймовірних віце-прем’єрів Бориса Ложкіна та Дмитра Шимківа, яких начебто хоче бачити в Кабміні сама Яресько). Що всі вони здатні професійно відстежувати фінансові потоки, спрямовувати їх у потрібні річища, вміти будувати ефективні управлінські схеми та здійснювати модернізацію тих чи інших галузей економіки чи державної системи, сумнівів немає. Сумніви є в іншому: чи бачать зазначені персони за фінансовими потоками реальних українців, понад 80% яких, за даними ООН, є бідняками та злидарями (після нинішнього підвищення на чверть тарифів на електроенергію для населення, певен, цей відсоток зросте)? Чи розуміють майбутні урядовці, що поставлені на межу виживання та відчаю десятки мільйонів люду починають керуватися не раціональними, а під оглядом власних їхніх же інтересів абсурдними принципами? І що жодні найдосконаліші управлінські схеми не спрацюють у соціальному середовищі, просякнутому ірраціональними настроями, - крім тих, якими користуються неототалітарні «великі вожді» та – в найкращому разі – авторитарні правителі-генерали?
Адже традиційна вада технократів, навіть суб’єктивно відданих інтересам своєї країни, - це невміння бачити за абстрактно вірними схемами людей. За прикладом не треба далеко ходити – грузинські реформатори націлилися, за висловом Кахи Бендукідзе, «продати все, крім совісті»; виявилося, що різні категорії грузинського народу мають ще дещо, чим не бажають торгувати, причому кожна категорія щось своє. Бендукідзе ж дивився на світ саме під оглядом руху знеособлених фінансових потоків, тоді як гроші – це лише один із вимірів відносин між людьми в конкретному суспільстві…
Досі Наталія Яресько поводилася як технократка, не пов’язана з інтересами жодного з олігархічних кланів. Це добре. Гірше те, що її дії не засвідчують відданості національним інтересам України чи, принаймні, мало засвідчують це. Бо ж не раз вона на Заході переконувала українських партнерів, що наша держава не просить безвідплатної допомоги, а просить тільки позичок; що «Україна – хороший позичальник»; що ми готові виконати більшість вимог, пов’язаних із наданням нам позичок… Що ж, якби надворі був мир, а перед тим не сталося екстраординарного грабунку держави режимом Януковича, це все було би нормальним. Але, зауважу, якби в екстраординарних обставинах після Другої світової війни вся допомога Західній Європі будувалася на тих же засадах, що і кредитування України, то Сталін легко забрав би під себе всі території аж до Ла-Маншу…
Наразі Україна та її уряд мають не просити позички – слід вимагати, і не лише позички, а гранти допомоги. Причому на мільярдні суми, виплата яких розтягнена на кілька років. Згадаймо лише «план Маршалла», згадаймо проголошені Гаррі Труменом принципи допомоги Греції та Туреччині у другій половині 1940-х. А Польща, очолена урядом «Солідарності»? Хіба її вихід із серйозної – але не обтяженої війною! – кризи будувався на нових і нових кредитах, умовою яких де-факто було скорочення соціальної сфери?
До речі: зайвий доказ того, що походження і громадянство не визначають усе, - це діяльність знаного економіста Джефрі Сакса, який навіть працюючи представником МВФ у Болівії на початку 1980-х, обстоював перед керівництвом Фонду болівійські інтереси. А коли він став радником першого польського посткомуністичного уряду, то жорстко (й успішно) обстоював польські інтереси – без його активних контактів із західними лідерами та фінансистами навряд чи уряд Мазовецького-Бальцеровича зміг би провести за короткий термін такі масштабні та стратегічно вірні реформи.
Отож у разі заміни прем’єра України та формування технократичного уряду перехід кризи народної довіри до влади навряд чи набуде різких форм іще півроку, а то й понад те. Проте чи вистачить у влади часу, щоб за допомоги лише фінансових й управлінських важелів істотно змінити ситуацію в країні на краще – так, щоб ці зміни відчули хоча би 40-50% активного населення? У цьому є великі сумніви – адже людська свідомість інерційна, і не випадково у Німеччині влітку 1932-го абсолютна більшість виборців підтримала суто тоталітарні (хоча й дещо відмінні один від одного) методи виходу з затяжної кризи, запропоновані Гітлером і Тельманом; це притому, що країна вже почала було поволі видряпуватися з соціально-економічного дна…
