Чим наповнені келихи, тим наповнене й життя

Олександр Прилипко

25 травня, 10:30

Вино — продукт культурологічний. У чисто технологічному середовищі припиняє радувати серце. Люблю говорити й писати про нього, відчуваючи насолоду від дегустацій самого напою і смакування різних епізодів його нескінченної історії ... Але сьогодні знання, написані статті та книги про українське виноробство — річ декоративна. Виноробство для країни, як кролівництво — не робить погоди в раціоні громадян, але для здирання шкурок ще годиться. Бахуса женуть з України. У нас він вже не виглядає так, як в знаменитій скульптурі Мікеланджело, а плентається булгаківським демоном Азазелло сільськими стежками й сторінками ЗМІ. Іноді вимовляє щось хрестоматійне, на кшталт in vino veritas, але частіше скрушно хитає цапиною головою і попереджає: «Чим наповнені келихи — тим наповнене й життя».

Вирок до вигнання було оголошено не сьогодні й не вчора, а з того дня 2005 року, коли щойно прийнятий революційний закон про виноград і вино почав обростати контрреволюційними поправками. Галузь та уряди різних років не наважилися на перетворення свого поля діяльності за європейським зразком, обравши замість нього національний алогізм існування. Виробляти вино у нас вигідно, а вирощувати виноград — ні. Схоже на той анекдот про божевільних, яким наллють воду в басейн, якщо вони навчаться пірнати, стрибаючи з вишки. Ми навчаємося виноробству без того, що французи називають з благоговінням Grand Cru, а інші — вінтаж. Ми обходимося з виноградниками, як бальзаківський Рафаель із шагреневої шкірою. Вони марніють рік у рік, в міру виконання бажань користувачів (юзери — влучне слово для характеристики наших відносин з землею).

   Сьогодні мікроскопічні цятки на карті України (менше, ніж одна десята частина того, що було 1991 року) забезпечують увесь ринок вина та коньяку. (Крим теж рахую, оскільки він першим підняв прапор визволення від виноградників прибережних дорогих соток). Кілька тисяч гектарів на велику країну ... Скільки точно — ніхто не знає і без Криму. Статистика веде тільки загальні дані за насадженнями культури на полях, на папері й у подвір’ях селян. Проте всі знають: для наших заводів везуть вино звідусіль: з Молдови та Грузії, від Балкан до Патагонських Анд. Адже інтерес до вина зростає повсюдно, однак у нас така місцевість, де висаджувати лозу зацікавленості немає. Навіщо розумним людям свої врожаї, якщо навкруги вистачає чужих? Тим паче, коли ми з блиском перетворюємо всиновлену ​​сировину на кровний продукт. Якщо французький спирт у вітчизняній цистерні за рік перероджується на український коньяк, то вино здатне до перевтілення не менше.

Крім скорочення сировинної бази у галузі є й інші біди. Якщо говорити мовою менеджерів автосалонів, то машина нашого виноробства представлена ​​в базовій комплектації. Підприємства оснащені за мінімумом, необхідним для виробництва. Немає тих «наворотів» для різних стадій виготовлення та випуску продукції, які давно застосовує світова галузь. Так само, як і в автомобілях, вони визначають рівень якості й престиж товару. Наш — на разі найдешевший у всій повноті розумінь.

Третя проблема лежить за межами виноградників та цехів. Способи та форми контролю над галуззю з боку держави ганебні, як vitis labrusca у ферментаторі. Останнім часом саме їм присвячено інформаційні бульбашки на поверхні нашого економічного болота. Хоча кого здивуєш «наїздами» податківців на прибуткові бізнеси! Список виноробів, які зазнали переслідувань: від французького маркіза до вінницького селянина. Небагато як для Румунії, де таких ентузіастів сотні, але багато для України. У нас виноробів від малого бізнесу: раз два — та й усе. Натомість наїзди демонструють тренд. Замість лабораторних досліджень складу та якості продовольчих товарів, виставлених на полицях супермаркетів, держава воліє посилати рейнджерів фіскальних степів на виробничі й офісні форти. За такою логікою, комунальні служби мають у нас не показання лічильників знімати, а контролювати миття ніг, кипіння чайників і наявність лампочок у патронах. Контроль не просто так перенесено з кінцевої стадії виготовлення на проміжну. Тільки в такому вигляді він забезпечує суб’єктивність, хабароємність і невідворотність перевірок — головних мотивів самоствердження податківців, силовиків та діловиків.

Як позбутися від закріпленого в інструкціях та звичаях свавілля? Начебто все просто. Треба, нарешті, продавати (назавжди) землю під багаторічні культури, прибрати ліцензії та перепони для вільного виноробства, як це зробили всі народи світу, включаючи австралійських аборигенів. А ще бажано придбати кілька десятків сучасних аналітичних приладів, що дозволяють розгледіти у вині не тільки краплю ослячої сечі, але ще й визначити раціон харчування парнокопитного. Словом, прогрес і світовий досвід дозволяють українцям пити щось інше, ніж прийнято, якщо, звичайно, на те є бажання. Але подивіться навколо! Хіба у нашого вина інша доля, ніж у наших доріг? Дві стерпні траси на всю країну і втрачене сполучення між містами та селами. 25 років їзди радянським бездоріжжям призвели до дивного парадоксу і тут. Ми любимо машини, вкладаємо в їхню крутизну весь свій гонор із гонорарами, а доїжджаємо з Одеси до Львова, з Харкова до Вінниці, з Жмеринки до Дніпра так само, як і 25 років тому, а то й довше.

Те саме й у банківському секторі. Чверть століття будівництва фінансового ринку призвели до вражаючого підсумку. Найкращий спосіб втратити гроші забезпечують не підпільні казино, а цілком легальні банки. Значить, виноробство без виноградарства — не таке вже страшне явище у порівнянні з поневіряннями на дорожніх та фінансових ямах?

Економічна толерантність й політична нетерпимість — суміщені полюса українського життя. Боротьба за свободу духу вживається з матеріальним поневолюванням. Це називається емерджентністю, системою з непов’язаними між собою частинами. Як кілька зібраних в одному місці живих клітин не створюють дієздатний організм, так і безліч фірм, зайнятих одним і тим самим, не означають галузь, а безліч галузей не утворюють економіку. Виноробство без виноградарства, міністерства інфраструктури й транспорту без доріг, банки без довіри клієнтів ... Вони не просто наслідки вад: корупції, олігархії та беззаконня. Вони — символи перемоги конформізму над ідеалами. Чудові винороби зжилися з потворним виноробством, авторитетні фінансисти спостерігають за розвалом банківської системи ... У навколишньому нас невлаштованому світі повно людей, що благополучно до нього пристосувалися. Професіонали товаришують із дилетантами, непідкупні — із запроданцями, чесні — з шахраями. Після запеклих дебатів на парламентських і телевізійних підмостках, непримиренні опоненти обіймаються в кафе, де разом проводять дозвілля. Високі стосунки, де нічого особистого, тільки бізнес! До нього й повернемося.

Спроби консолідації виноробства на міжнародних нормах і правилах робилися безліч разів. Але жодна з її форм (асоціації, бюро, союз) не прижилася. Тому що бізнес живе без принципів, керуючись лише приватними або груповими інтересами. Що вигідно одним — смертельно для інших. Яка тут спільність інтересів! Необмежений конформізм у таких умовах був єдино можливим способом співіснування антиподів: порядних людей — з пройдисвітами, бюджетних утриманців — з тими, хто вміє заробляти без державної і кумівської опіки. Його й обрали. Тепер, коли історія вимагає від бізнесу визначеності в цілях і пріоритетах, він не в змозі відповісти на виклик часу. Немає єдності, досвіду, звичок, спільного погляду на те, що відбувається, і соціальної відповідальності. Про неї сурмили на всіх кутках, коли нужденним відстібували з трьохсотпроцентної рентабельності. Вона впала до 30%, і відповідальність перейшла на режим економії добрих справ. Чи варто дивуватися тоді з різнобічного співробітництва з агресором? Закупівель вугілля у терористів? Винних полиць магазинів, переповнених кримськими винами? З банків, що «здулися» й які у мить краху приносять надприбутки власникам? Енергетичного ринку без конкуренції і можливості вибору? Дороги від села до села, яку за 25 років зможе забетонувати одна людина, а всі районні мехколони не можуть. Замість сили, що підштовхує суспільство до реформ і розвитку, бізнес у значній його частині став середовищем консервації статус-кво. Три відсотки населення з влаштованим життям не хочуть брати участь у змінах, які неминуче призведуть до створення нової ієрархії цінностей. Тієї ієрархії, яка змушує фінського бізнесмена платити штраф за перевищення швидкості e п’ять разів більший, ніж найнятий ним співробітник. Німецького або британського боса — жертвувати вигідними контрактами в ім’я збереження репутації. У кожній країні для підприємництва встановлено не тільки закони, але й кордони компромісів. Проте в нас вони не склалися, оскільки не склалося здорове середовище підприємництва. У тому, що існує — вигідний обман споживача, усунення конкурента за допомогою адмінресурсу, інші непристойні справи, що відбуваються щодня під красиві розмови менеджерів країни про нове життя. Воно у нас завжди починається із сьогоднішнього або завтрашнього дня, рішуче й не так, як учора ...

   Євреї кажуть, що людина розкриває себе в трьох речах: у своєму винному келиху, гаманці та гніві. Гарна думка. Якщо перебираєш зі спиртним — обов’язково потрапиш у неприємну ситуацію. Якщо запах грошей відбиває інші аромати життя — їж купюри. Якщо покажеш, що тебе дратує — розкриєш характер. У алегоріях мало практичного сенсу, натомість багато почуттів. Збирався розповісти про вино, а вийшло — зовсім про інше ...