Cтарі пісні про головне
Жіночка, яку «посадили» приймати замовлення в солідній компанії, відповідає роздратовано по телефону: «Я одна, а вас багато!» Продавці в магазинах раптом пригадали лексику радянської торгівлі. «Не подобається — не бери!», «Що ви мені тут голову морочите!» Фрази з анекдотів і описань побуту минулого життя врізаються в нинішнє, мов зуби варварів у пармську шинку. На жаль, не самими старими слівцями повертається до нас епоха спотвореної реальності, собачого служіння за дешеву ковбасу та єдиного світогляду, визначеного верхами. Важка хода воскреслого совка відчувається атмосферним тиском: скрізь і всіма. Пайовими трудоднями в колгоспах, названих СФГ, ТОВ, АП й іншими абревіатурами, що омолодили життя селян. Існуванням «від зарплати до зарплати», на яку більша частина населення може або поїсти, або вдягнутися. Телевізійними ящиками, що говорять про все, але не найголовніше, що важливо знати народові. Наочною агітацією керівної партії, що заповнила простір міст і околиць. Відсутністю доріг між цими околицями, але мальовничими пейзажами на маршрутах лімузинів начальників. І так далі, й так далі, аж до інакодумців у психлікарнях. Кожен, хто у свідомому віці й стані застав загальнонародний настрій терпіти все, аби не було війни, розуміє, як забуксувала українська машина часу на переході від персонального й ідейного авторитаризму до цивілізації.
Як сталася на нашому завитку історії ця дивна метаморфоза? Двадцять два роки тому люди з трудом і ризиком для життя вибралися з-під уламків радянської системи, що зруйнувалася, й, не виростивши зрілого покоління на свободі, знову намагаються будувати подібний до старого, але ще більш хисткий гуртожиток.
Озираючись назад на часи насиченого кардинальними змінами життя, не можна не зауважити, як багато сил і часу влада та суспільство присвячували економіці, і як мало їх цікавили світоглядні проблеми. Ринок, що відкрився, приватна власність, що повернулася, й обридле ідеологічне занудство КПРС — усе штовхало нас до сфери матеріальних змін. Навіть пастори вважали за краще засукати рукави виконробами на будівництвах храмів замість обробляти виноградники парафій. Усі думали, країна зміниться, причепурившись. Відкрилася перспектива заробляти на життя власними руками й мізками, отже, ось-ось ми станемо такими, як французи, англійці й німці, а довкола нас усе буде так, як у Європі. Спливав час, але дорога життя не мінялася, залишаючись вибоїстим й непристосованим для їзди полотном. Його видно з будь-якого вікна нашого будинку, підтвердження іносказання й реальної віддаленості від цивілізації. Ускладнення транспортного сполучення — результат загальної хвороби організму. Ми зупинилися в розвитку, а не лише в замерзлих «хундаях» і спорожнілих портах.
Виявилося, з мільйонами в кишені й без копійки, громадяни країни в душі залишаються совками, що живуть стереотипами минулого й не бажають заглядати в спільне майбутнє, навіть якщо воно дає їм щигля по носу кризами, загрожує енергетичним голодом і заганяє в культурну резервацію. Напевно, так ми розплачуємося за надані історією, але не використані шанси. А зовсім недавно нам відкривали двері в світ і вказували шлях, пройдений багатьма країнами століття й роки тому. Але ми діставали калькулятори й починали ретельно обраховувати філософські категорії. Марксистська звичка спочатку думати про те, як «нагодувати народ», а потім про все інше. Ох уже ці годувальники, що змінили чорні шкіряні тужурки часів продзагонів на костюми від Бріоні чиновників у високих кабінетах! Завжди рахують і завжди прораховуються. При вступі до СОТ, закупівлях газу, медичного устаткування, фінансуванні будівництва доріг. Грошей не вистачає не лише тому, що крадуть. Під фінансами немає інтелектуального й морального фундаменту. Вони, мов пачка асигнацій у руці божевільного, можуть бути роздані подаянням усім або заховані в тайнику. Гроші не працюють у нас, як у країнах, що перемогли комунізм, будучи чужорідним і малодоступним інструментом для суспільства. Американці та європейці люблять гроші й дорожать ними, ми ненавидимо й тринькаємо. У той же час усі прагнуть розбагатіти не працюючи, купити популярність, славу, оплачувати правосудні рішення, тобто використовувати силу грошей там, де її вживання зазвичай засуджується. Ось тут і стається помилка, зіткнення процесів збудження й гальмування, як називають психологи такий стан. У ньому українське суспільство живе вже багато років, але загрози соціально-політичного реверсу особливо наочні зараз. За даними соціологічних досліджень фонду «Демократічні ініціативи» імени Ілька Кучеріва, майже половина населення країни віком між 40 і 50 роками не проти повернуться до СРСР. Чим викликано goback зрозуміло, дискредитація демократичних інститутів і норм змушує повертатися до звичного. А для зрілого громадянина країни звичним є патерналізм плюс соціалізація всієї країни. Усім хочеться великої турботи держави про його приватну долю й рівномірного, як опади, розподілу благ. Але чому ж ми пішли в бік очікування небесної манни від обраних пророків і не стали творцями власної долі?
Коли комуністична ідея себе зжила, країни СНД, повернулися до властивих їм національно-культурних традицій. Росія взялася за відбудову імперії. На Сході колишні партійні секретарі звели емірати й ханства. Прибалтика, зробивши ставку на національне відродження, пішла на Захід. Кавказ занурився в проблеми, порушені Хаджі-Муратом. На роздоріжжі залишилися лише Білорусь, Молдова й Україна. Перша вирішила піти російським шляхом і виліпити царя-батюшку з голови колгоспу. Другу міцно зв’язав Придністровський вузол, задуманий на берегах іншої річки. А ми стали шарпатися. Але не між сторонами світу, як дехто вважає. Ми не змогли залишитися на власній історико-культурній і національній лінії, лише позначивши принципові відмінності своєї країни від інших літературно-публіцистичним проектом президента Леоніда Кучми. Віктор Андрійович Ющенко, який прийняв країну з апаратом, що вже знав, що Україна не Росія, формулював національні ідеї й цінності, але на свій смак. За років його президентства про трипільську культуру ми говорили частіше, ніж, наприклад, про принципову критику марксизму Іваном Франком. Величезний пласт українських інтелектуальних завоювань Михайла Драгоманова, Михайла Максимовича й багатьох інших, що відкидали матеріалізм як основу політичних і економічних платформ, виявився затребуваним лише у вузькому колі гуманітаріїв. За межами цього кола верхи й низи, навпаки, ще вище піднімали значення їжі по відношенню до рівня ідей. Так, людині потрібен хліб насущний як основа біохімії життя. Але не рівень метаболізму визначає наше місце на щаблях цивілізації.
Сучасний показник ВВП України, як говорять аналітики, становить половину порівняно з 90-ми роками. Сумна констатація, як монета, кинута до старого музичного апарату. Клац — і заграє улюблена платівка про кризи, недолік реформ і погану кон’юнктуру зовнішніх ринків. У нас багато монет, а платівка одна з вивченою напам’ять мелодією й словами, що вже набридли. Її не слухають, знаючи наперед, де на подряпині зісковзне голка програвача. Совок, визначення, вигадане соціологом-дисидентом Олександром Зінов’євим, схожий на цей раритетний автомат. Хоч як його тряси, хоч які гроші туди кидай, а поставить він лише ту стару радянську платівку.
