Депутатські мандати: позбавити не можна залишити
Як неважко було спрогнозувати, Микола Томенко і Єгор Фірсов оскаржуватимуть позбавлення їх депутатських повноважень у Вищому адміністративному суді України. Так само неважко спрогнозувати, що Вищий адміністративний суд не скасовуватиме рішення Центрвиборчкому стосовно цих повноважень, отож за якийсь час справу розглядатиме Європейський суд з прав людини. Рішення останнього теж прогнозоване: ЄСПЛ вимагатиме повернення депутатських мандатів Томенку та Фірсову. Щоправда, це рішення буде ухвалене, зважаючи на тривалість обох судових процесів, десь так на момент нових парламентських виборів – і то, якщо вони не виявляться позачерговими…
Що ж, з погляду норм європейської демократії ситуація цілком прозора. Не випадково Венеціанська комісія у минулі роки, аналізуючи проекти змін і зміни до Конституції України, відзначала, що «обов’язковість членства народного депутата у парламентській фракції або блоці порушує незалежність депутата і може вважатися неконституційною, беручи до уваги те, що члени парламенту мають представляти народ, а не партії, до яких належать». Ба більше: конституційна норма щодо імперативного мандату, на думку Венеціанської комісії, «надає політичним партіям право анулювати результати виборів. Це також може привести до ослаблення Верховної Ради із-за перешкоджання реалізації вільного і незалежного мандату народних депутатів, які можуть опинитися в ситуації, коли не зможуть дотримуватися власних переконань й одночасно бути членами парламенту».
Що ж, аргументи серйозні. Депутати Верховної Ради справді є народними обранцями та мусять керуватися передусім не партійними, а національними інтересами. Тим більше, що за депутатською присягою (ст. 79 Конституції), парламентарій зобов’язується «боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу». Іншими словами, він несе відповідальність за країну і перед усією країною, а вже потім – перед своєю партією і фракцією та їх виборцями. Ба більше: можлива ситуація, коли депутати для виконання своєї місії (оскільки політична відповідальність не обмежується теперішніми поколіннями) підуть проти волі абсолютної більшості виборців (ухвалюючи так звані «непопулярні», але водночас життєво необхідні для країни рішення). Що тоді робити? Не виходити зі своєї фракції, але зробити нормою порушення фракційної і партійної дисципліни? Чудова перспектива «розвитку української демократії», чи не так?
І знов-таки: практично ніде у цивілізованому світі, хоча там і не існує норма імперативного мандату, але якимось дивом депутати не перебігають табунами до тієї фракції, яка обіцяє їм «хлібні» посади й міністерські портфелі. А якщо хтось і виходить із своєї фракції, то це радше виняток, аніж правило. І розкол партійної фракції на дві – це сюжет, який входить у підручники з політології. Так само і з голосуванням: мало хто наважується не голосувати разом із «своїми», навіть у таких дещо «анархічних» демократіях, як Держава Ізраїль чи у «суперліберальних» Британії чи Норвегії…
І все було би в цих аргументах добре, якби не деякі українські реалії.
Згадаймо, як у 2006 та 2008 роках у Київраді діяла «молода команда Черновецького»: не мало значення, скільки яка партія чи блок одержали на виборах місць у міськраді, дуже швидко – чи ще до установчого засідання, чи одразу після нього – формувалася зовсім інша конфігурація владної більшості, ніж та, що мала утворитися на основі волевиявлення виборців. І все! Можна було обійтися без традиційних порушень під час голосування, які викликають критичні заяви міжнародних спостерігачів і попередження від західних урядів, - і продемонструвати повне торжество демократії! Зараз, нагадаю, деякі ключові гравці цієї «молодої команди» стали нардепами й активно формують нову більшість у Верховній Раді за випробуваною методою… Ну, а «тушкування» депутатів у 2010 році, коли формувалася коаліція імені Януковича й Азарова, гадаю, ніхто з читачів «Дня» не забув…
Згадаймо і те, як активно виступав проти імперативного мандату, який, мовляв, загрожує правам громадян, такий знаковий персонаж, як Владислав Каськів (тоді, у 2007 році, депутат від НУНС): «Багато поколінь українців боролися за політичну свободу не для того, щоб демократичні сили знищили її на користь тимчасової політичної доцільності». Що ж, Каськів чинив послідовно: жадану «політичну свободу» він вміло перетворював на посади.
От і виходить, що за українських обставин у більшості випадків «реалізація вільного і незалежного мандату народних депутатів» перетворюється на інструмент істотного поповнення банківських рахунків нардепів, а відтак – на спосіб подальшої дискредитації парламентаризму як такого. Маю на увазі не Томенка та Фірсова, а їхніх попередників у справі виходу з фракцій у 2002-2010 роках, бо почалося все це ще за часів Кучми, коли з десяток обраних за списком «Нашої України» нардепів притьмом побігли до фракції мегаблоку «ЗаЄдУ», тобто «За єдину Україну». Тож реакція на «тушкування» з боку демократичної частини Верховної Ради зрозуміла. Водночас реалізація принципу імперативного мандату веде до зростання рівня реальної відповідальності депутатів перед своєю фракцією і перед виборцями, - але також і до винесення «за дужки» відповідальності перед усією країною…
Що ж, маємо чергову політичну «квадратуру кола», яку дуже складно розв’язати, попри всі рішення європейських інституцій. Разом із тим рішення ЦВК (термін повноважень майже всіх членів якої, до речі, давно вже минув) про застосування принципу імперативності мандату ставить Україну в один ряд із такими державами, як Індія, Шрі-Ланка, Нігерія, Вануату, ПАР, Гана, - тобто тими, де цей принцип закріплений законодавчо. І якщо Індія, яку звуть «найбільшою демократією світу», може в багатьох сенсах бути для України орієнтиром, то деякі інші держави з цього списку відрізняються надвисокими рівнями корупції і перманентною (попри імперативний мандат!) політичною нестабільністю. Загалом сумна виходить компанія для європейської країни…
Вирішення всієї цієї непростої колізії теоретично відоме – повна ліквідація започаткованого у правління Кучми кланово-олігархічного ладу, посилення ролі та консолідованості громадянського суспільства, докорінне оновлення депутатського корпусу та чиновного апарату тощо, – але як це все здійснити швидко й ефективно? Невже ж лишається повторювати вслід за Шевченком:
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
