Держава як головний «мовний ліберал» у Росії
Відома російська опозиційно налаштована журналістка Юлія Латиніна днями на радіо «Эхо Москвы», згадуючи про арешт керівника Республіки Комі, щиро здивувалася та обурилася, що в цій автономії у школах вивчають мову комі.
Цитую. «И, кстати, еще один замечательный момент. Я не знаю, знаете ли вы или нет, но меня потрясло. Оказывается, что в школах Республики Коми внедрялось обучения учеников коми языку, что, естественно, вызывало глухое недовольство родителей. На самом деле эта история меня совершенно потрясла, потому что ну вот, у нас Владимир Владимирович типа отстаивает интересы русских. Одна из вещей, о которых, отстаивая интересы русских, стоит подумать, это то, что советское фальшивое деление на республики вместо прежних губерний создает потенциал следующего распада страны. Когда в Республике Коми начинаете рассказывать, что там в основном живут не русские, а живут коми, да еще учить язык – совершенно безотносительно к Гайзеру – это такая глупость, которую просто не ожидаешь от людей, которые так сосредоточены на интересах защиты русских.» (http://echo.msk.ru/programs/code/1629078-echo/)
Північна республіка, відома в нас великою мірою за рахунок сумного історичного бекграунду сталінських часів у містах на зразок Воркути, не єдина, де обов'язкове викладання мови корінного народу викликає суперечності та конфлікти. Щоб уявити масштаб питання, досить завести в будь-який пошуковий сайт вираз «преподавание национальных языков». У багатьох автономіях, навіть у Татарстані з його відносно добрим становищем національної культури, багато росіян і російськомовних активно не бажають, щоб їхні діти в школах вивчали «національні мови», які лише «відбирають час». Вони регулярно організовують із цього приводу громадські ініціативи, петиції, судові процеси. Наразі без особливих успіхів – мови в тій чи іншій мірі продовжують вивчати, держава не хоче позбавлятися цієї символічно важливої ознаки федеративності, а суперечки та взаємні образи потихеньку наростають.
Ця історія – ілюстрація давньої жартівливої формули, котра свідчить, що в Росії будь-який, навіть найсуворіший тиран залишається головним «європейцем» і «лібералом» країни. А також ілюстрація вже зовсім не жарту про те, що далеко не всі вороги й опоненти Путіна є противниками агресивного імперського курсу Росії. Декому він просто здається недостатньо послідовним і результативним. Нам (як ворогам, прямим, озвученим і визнаним, хочемо ми цього чи ні) не варто про це забувати.
