Екзистенція російської інтелігенції
Наші, не замішані на імперському тесті, сусіди говорять, мовляв Майдан для російської інтелігенції став лакмусовим папірцем. Ті, хто демократично пише, у момент «небезпеки для Батьківщини» починають тоталітарно мислити й стають монархічно налаштованими. Цю думку висловила Марія Снєгова на своїй сторінці у Facebook. Цитую фрагмент.
«Венедиктов, який став дуже про-кремлівським, гидка свіжа стаття Бикова з імперсько-патерналістським ставленням до України й відсутністю мінімального знання історії («Україна ніколи не була Європою», — а Австро-Угорщина!?), Тетяна Толстая, про сіслібські погляди якої давно все зрозуміло (прямо слідами предків). Туди ж — Євгеній Ясін, Олексій Герман-мол. ...»
Далеко не єдина репліка з мотивом неприхованого здивування щодо соціального прошарку, який лише в Росії називається інтелігенцією — людьми, що заробляють на життя розумовою працею. Іншими мовами слово перекладається як інтелектуал, простіше «яйцеголовий», творчий працівник і мисляча особа. Звертаюся до семантики, щоб одразу відчувалася різниця між західним і східним тлумаченням поняття. Інтелектуалом не можна бути без визнання культурних цінностей цивілізації, як не можна стати ученим, не опанувавши базових знань у сфері природничих наук. Інтелігентом — можна. Скажімо, одіозний письменник О.Проханов належить до інтелігенції, але його не назвеш інтелектуалом, оскільки він транслює ортодоксальні погляди комуністичного світогляду, що відстав від життя.
Саме з цієї причини, я б не звертав особливої уваги на всяку характеристику українського Майдану. Події на центральній київській площі опинилися в переліку світових новин, і приводом «засвітитися» на їхньому тлі скористалося чимало тих, про кого вже забули: сатирики, актори, політики й письменники на кшталт Едуарда Лимонова, який у властивому йому запалі розповів нам те, що зазвичай прагнуть приховати.
«Я — противник влади, переконаний і багаторічний, — написав пан Лимонов у своєму блозі. — У сфері зовнішньої політики влада для мене недостатньо самостійна й агресивна, швидше поступлива, в сфері внутрішньої політики влада на боці надбагатих, а нам, народному колективу, потрібен народний соціалізм, а не олігархічний капіталізм. Я противник влади, але я патріот своєї Батьківщини. Оскільки я — її патріот, то для мене на майдані тиняються вороги, бомжі й українські білострічники». http://limonov-eduard.livejournal.com/406512.html
Лимоновське одкровення — давня хвороба «російської думки», розділеної на західну й слов’янську, свою й чужу, незалежно від змісту. Людина, яка опинилася у в’язниці за свої погляди, жадає ще жорсткішої політики до інакомислення. Парадокс, але не для російського розуму.
Пригадаймо, як Олександр Пушкін у засланні виголошував:
«И воспою тот славный час,
Когда, почуя бой кровавый,
На негодующий Кавказ
Подъялся наш орел двуглавый...»
А редактор закритого владою журналу «Современник»! Друг арештованого за вільнодумність революціонера М.Чернишевського, російський поет Микола Некрасов написав оду, прославляючи ката польського повстання Муравйова-вішальника, за що йому не подавали руки навіть придворні генерали. Подібних парадоксів чимало в колах російських володарів думок. Ось нещодавно випурхнув з клітки найбагатший в’язень совісті, особистий і світоглядний противник В.Путіна. Але після багатьох років тюремних страждань проголосив приблизно те саме, що й пан Лимонов: держава — ворог, але Батьківщина дорожча. Є в характері російського інтелігента унікальна риса: втікши від жандармського свавілля, сумувати за березовими соком і різками в комфортних країнах, що їх прихистили. Що не завжди зрозуміло нам, українцям, які не бажають захищати територію страждань.
Ймовірно, горезвісне розділення російського думаючого класу на прибічників західної й слов’янофілської ідеї не таке вже й просте. Тут окрім інтелекту й відчуттів орієнтацію визначає здатність сприйняття світової культури як власної. Виходить не в усіх, інколи навіть родичів. У відомій письменницькій і режисерській родині Михалкових брати Нікіта й Андрій абсолютно по-різному трактують сучасний стан Росії. Один жахається того, що відбувається, інший відкрито підтримує деспотію, але вони разом переживають за долю країни. Усе пояснюється культурним ототожненням: Андрій (Андрон) асоціює себе зі світовим кінематографом, Нікіта — з російським. Це видно з їхніх робіт. Погляд Андрія Сергійовича зосереджений на внутрішньому світі людини, Нікіту Сергійовича цікавлять епохальні сцени з історичним пафосом. Ось тут й суть проблеми. Лермонтовська «немытая Россия» й блоківська «нищая Россия» — емоційна реакція поетів на життя простих людей у безправ’ї й бідності. Велика Росія Державіна, Тютчева й т.п. — гордість підданих і прославляння завоювань Вітчизни. Держава й людина — рівнозначні цінності для імперської свідомості, де зерна симпатії до сильної влади завжди проростають дружніше за сходи любові до людей.
Видатний письменник-дисидент Олександр Солженіцин, який багато років прожив в Америці, досліджував тиранію майже в усіх своїх творах. Російсько-американський письменник Володимир Набоков присвятив цій проблемі не так багато рядків, але його «Винищування тиранів» дозволяє зрозуміти природу деспотії краще за праці Олександра Ісайовича. Як і «Осень Патріарха» колумбійського письменника Габріеля Гарсіа Маркеса. Уся справа в різних філософських платформах осмислення: суб’єктивний і глибоко особистий погляд частіше зрозуміліший і ближчий людям в Америці та Європі, ніж історико-художнє епічне оповідання для суто національного кола. Ось чому значущість їхніх творів виявилася дуже різною. З крахом Союзу інтерес до О.Солженіцина згаснув, а Г.Маркеса й В.Набокова читають у всіх країнах.
Я це до того, що коментарі на теми Майдану, незалежно від персон авторів, будуть швидше негативними. Коли людина піднімається над державою, імперії зникають, а отже, збереження статус-кво сучасної Росії передбачає заперечення гуманітарних ідей, що покликали народ на київські вулиці. Нехай це будуть операції спецслужб, найманці НАТО й бандерівці, що повиходили з лісів, аби не відчуття гідності й бажання свободи. Вони руйнівні для федерації з домінуванням однієї нації.
І ще один важливий аспект російської холодності по відношенню до Майдану. Влада й народ Росії, не знаю, хто більшою мірою, давно сформулювали соціальне замовлення своїй творчій інтелігенції. У ньому російський дух має завжди перемагати чужорідний, принаймні виглядати краще. Околичне: естонське, татарське або українське, завжди має бути гіршим за «істинно російське»: від вершкового масла до соціальних реформ. Тому чимало митців, що не підтримують режим, підтримують тренд. Як у Штатах не заведено публічно засуджувати чорношкірих, так в російських ЗМІ не вітаються компліменти сусідам. Нічого несподіваного немає в позиції критика путінської Росії письменника Михайла Веллера, який на запитання кореспондента радіо про ставлення до Майдану говорить виключно про Тимошенко. На проклін і вихваляння Юлії Володимирівни є резони вищого порядку — те й інше зараховується Росії, а вітання Майдану накладів не піднімуть.
Не забуваймо, російській традиції єдності сили й думок — століття. Коли Байрон зі зброєю в руках боровся проти «Священного Союзу» Росії, Пруссії й Австрії з грецькими повстанцями, ним захоплювався Олександр Пушкін, як і завойовниками Кавказу. Адже для Росії Джордж Байрон небезпечним не був.
Нинішнє ставлення братської інтелігенції до того, що відбувається в головах українців, не назвеш незвичайним і непрогнозованим. На інтелектуальному російському полі виростає безліч ідей, але стрижуться вони однією газонокосаркою. І якщо ми намагаємося розглянути кожний з паростків, то найкраще озброїтися порадою Роберта Кенеді, який казав, що будь-який прояв інтелектуального екстремізму виявляється в характері нетерпимості. Одна справа — сила й темперамент аргументів на захист своєї позиції, інша — злість до опонента. Вона видає неправого.
