Фантомнi болi імперської величі
Знана російська опозиційна публіцистка та письменниця Юлія Латиніна (котра нещодавно змушена була разом із батьками полишити Росію) є вельми освіченою і нестандартною особистістю, але... стандартно любить імперії, — за її словами, «как культуролог, не политик, не журналист». Ось що вона говорила в одному з виступів на «Эхе Москвы».
«...Великой катастрофой была гибель Российской империи, которую устроили большевики. Это был большой позор, что мы вынесли на себе тяжесть Первой Мировой и оказались вне числа победителей. Я бы с удовольствием, работая в жанре альтернативной фантастики, рассмотрела мир, в котором столица России находилась бы в Константинополе, в которой балканские славянские страны частично находились бы в составе Австро-Венгрии и частично находились бы в составе некоей великой России... Более того, я даже, как бы, не против, чтобы в этой конфигурации Российская империя вдруг развалилась, там скажем, на Россию и Украину, но при этом была бы та же самая Украина, уже говорившая по-русски...»
Отак от. Винесімо «за дужки» оспівування Латиніною імперій як таких, що має місце у цьому виступі, вестимемо мову лише про ті імперії, між якими була поділена Україна на початку ХХ століття — ідеальні часи, як на Юлію Латиніну. Але не на думку українців. І не на думку поляків, фінів, хорватів, чехів, ірландців, сербів, румунів — та ін. Бо ж Юлія Латиніна, схоже, вважає нормальним поділ Польщі між трьома імперіями, який існував на початок Першої світової війни. І не зважає на те, що ані Сербія, ані Болгарія не хотіли бути російськими чи айстро-угорськими провінціями. А «постріл у Сараєві», який став спусковим гачком Першої світової, був зроблений прихильниками Великої Сербії, які вважали імперію Габсбургів ворогом, імперію Романових — союзником, але мали власні геополітичні плани і воліли жити у незалежній від усіх державі...
Не думаю, що варто, адресуючись до читачів «Дня», детально описувати стан українського визвольного руху того часу. Нагадаю лише, що його програмою-мінімум була національно-територіальна автономія України, а програмою-максимум — повне унезалежнення соборної Української держави «від Сяну до Дону» або навіть «одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі» (тобто зі включенням Кубані), отже, розрив вільної, республіканської України одразу з обома імперіями.
А на додачу модерна українська літературна мова та література вже існували понад століття, були перекладені «Євангелія», написані численні поетичні, прозові, драматичні, соціально-політичні твори, виходили друком періодика, декілька разів виникала, руйнувалася владою і знову відроджувалася українська кооперація і на Наддніпрянщині, і в Галичини... Інакше кажучи, українська нація заявила про себе, і знаний німецький соціолог Макс Вебер у 1906 році проникливо зазначив, що засадничим питанням для російського лібералізму є українське питання, ставлення до свободи України.
І при цьому наче ліберальна й опозиційна Латиніна на повен голос говорить, що столиця Російської імперії повинна була би бути у Константинополі, а Україна мусила би втратити свою мову і культуру, стати такою собі «другою Росією», і тільки після цього одержати незалежність...
Ґвалт! Але ж саме війна за Константинополь, а не капосні більшовики (які на початок 1917-го були ніким, попри німецькі гроші) розвалила імперію! Війна архаїчної, нежиттєздатної, політично нікчемної самодержавної імперії, в якій Росія не впала вже через рік лише тому, що самоврядні земства та кооперація підставили плече владі й узяли значну частину забезпечення армії на себе. Проте їм невдовзі набридло — так само, як і військовій верхівці, так само, як і депутатам Думи — мати над собою недієздатне самодержавство. Й імперія впала, і була проголошена республіка — зовсім не більшовиками. Останні за якийсь час якраз де-факто і відновили спершу територіальну цілісність більшості земель колишньої імперії (вигравши громадянську війну в однодумців Латиніної Колчака, Денікіна та Юденича завдяки тому, що дали певну автономію пригнобленим царатом націям), а потім, уже в 1930-х, реставрувати і її самодержавний, агресивний та русифікаторський характер.
Але це все відомі читачам «Дня» сюжети. Повернімося до щойно згаданої Кубані. Тієї самої, яка на початку ХХ століття зберігала українську мову та звичаї, була (поряд із Причорномор’ям) житницею імперії, а під час революції 1917—1921 років виявила недвозначне бажання стати складовою Української держави. Генерал Денікін, як відомо, придушив ці прагнення (як і прагнення чеченців до свободи) — і програв більшовикам. До 1932 року на Кубані відбувалася українізація, тобто добудова модерної культури над традиційною. А наприкінці 1932-го за директивою політбюро ЦК ВКП(б) й особисто Сталіна почалася деукраїнізація Кубані. Що цікаво, ті ж партійні документи передбачали терор голодом України і Кубані, тобто Голодомор...
Під час Другої світової десятки тисяч кубанських козаків різного віку, які не змирилися зі станом рабів колгоспної системи, повстали проти більшовиків, а потім вимушено відступили з німцями у 1942—1943 роках. По закінченні війни вони були видані союзниками Сталіну й у більшості загинули в ҐУЛАҐу. Нині ж маємо майже суцільно деукраїнізовану Кубань. Не лише на рівні мови, а глибше — на рівні традицій, звичаїв, моральності. Українське знищене, питомо російське замістити його не могло за умов радянської влади, власне радянське замістило частково. Тобто виникла, якщо вжити термін Льва Гумільова, знаного російського мислителя, «етнічна химера», морально нікчемна, агресивна, не здатна на прогресивний розвиток.
Пам’ятаєте історію Цапків (яке суто українське прізвище!), що розгорнулася саме на Кубані? Ось що про них писав Ігор Яковенко: «Сергея Цапка называли «царем Кущевки». За 16 лет абсолютной власти над двумя районами Краснодарского края банды «Цапковских» число изнасилованных ими девушек превысило 220 (учтены те, кто подал заявление), а общее число убийств исчисляется десятками... Главари банды были, естественно, членами «Единой России», их жены вели общий бизнес с женами главарей другой, более мощной ОПГ, а именно с женами руководства Генеральной прокуратуры. Поэтому даже избиения сотрудников УСБ МВД сходило бандитам с рук, не говоря уже о таких пустяках, как изнасилования, убийства граждан, а также рэкет и грабежи. В Кущевском районе живет около 66 тысяч человек, в Ленинградском — около 63 тысяч. «Цапковские» начинали брать под себя Кущевку, имея в составе ОПГ всего 12 человек. Потом численность группировки возросла до 70 человек. Несколько десятков тысяч взрослых мужчин против нескольких десятков отморозков... «Цапковские» и сегодня безраздельно царили бы на отведенном им куске России если бы не некоторая неуравновешенность их главарей, неспособность держать в узде свои садистские фантазии».
Нічого дивного — така вона, «деукраїнізована Україна», з каліченою російською мовою, з ретельно випаленою імперією глибинною культурою. Цапки тут не випадкові, і канібали, про яких цього року розповідали російські ЗМІ, і нещодавня історія зі схвальним ставленням більшості жителів станиці та ледь не всіх школярів до «сексуальних вправ» малоліток, і політичні настанови на путінське самодержавство, і ксенофобія, і все інше. Такою була б і вся «російська Україна», якби раптом збулися мрії Юлії Латиніної. Проте, на щастя, ані російські самодержці, ані імперські ліберали, ані диктатори не всевладні.
