Генеральські й солдатські армії
Суспільство має знати, хто його захищає і що відбувається за парканами гарнізонів
Кінець серпня пов’язаний з багатьма віхами. Понад півстоліття тому радянські війська вторглися до Чехословаччини. Тридцять років тому вулиці Москви заполонили танки СРСР, що вмирав. Рік тому в Білорусі президент Лукашенко використовував військові бронетранспортери для приборкання протестів. Буквально на наших очах американська бронетехніка талібів роз’їжджає всім Афганістаном. У всіх цих переломних моментах сучасної історії є спільний опорний сигнал і привід замислитися над національними арміями, які втрачають головну свою функцію захисту мирного населення, стаючи або пасивними споглядачами потрясінь, або союзниками антинародних режимів.
Чехословацька армія не вийшла з казарм, щоб чинити опір агресорові. (Цей сценарій ми повторили в Криму). Радянську армію використовували проти народів СРСР, придушуючи національно-визвольні рухи в республіках і самій Москві. Білоруські військовики долучилися до поліцейського насильства. Афганська армія кинула населення напризволяще, переклавши відповідальність за життя своїх рідних, жінок та дітей на американців. Чому військові схильні до колабораціонізму й забувають головні слова зі своїх присяг на вірність народові?
Іноді на мою стрічку новин у facebook вплітаються звуки минулого від колишніх «військових журналістів». Беру рід занять у лапки обгрунтовано. Насправді військової журналістики в СРСР не існувало, була військова пропагандистика: кондова, штампована й безлика, як пам’ятник невідомому солдатові. Я розпочинав службу у військових газетах Забайкальського військового округу, коли в СРСР загострилися відносини з Китаєм і там у сопках Дауріїї та Маньчжурії концентрувалися десятки дивізій та кілька армій. Часто-густо гарнізони виникали в голому степу, де не було умов для життя родин військовиків, але туди з незрозумілих причин везли жінок та дітей, які потім поневірялися на полустанках, пробираючись назад — на Захід. Писати про це заборонялося, як про згвалтування, бійки, вбивства і знущання в казармах, що називалися «нестатутними взаєминами». Про роль армії в окупації Чехословаччини теж не можна було писати. Щороку 21 серпня всі військовики Центральної групи військ тихо сиділи по домівках і казармах, боячись висунутися за периметр, «щоб не провокувати чехів». Про це теж не можна було писати, згадувати й розмірковувати. На полігонах Радянської армії взимку і влітку гинули сотні солдатів, які випадково потрапляли під гусениці танків, коли спали. Але попередити про небезпеку сну на траві і в снігу ніхто не міг. Про це теж заборонялося писати. Коли розпочалася війна в Афганістані, вона одразу ж потрапила до цензорських списків заборонених тем. Парадокс! Військові журналісти не могли писати про війну. Нам не треба було «три доби крокувати, три доби не спати заради кількох рядків у газеті», рядки можна було відливати на лінотипі без присутності у військах, де було заборонено все. Пам’ятаю, в роки перебудови свіжий вітер просочився і до затхлої атмосфери «Красной Звезды». Мені несподівано замовили статтю про «реальні проблеми». Написав про ковдри і матраци, які офіцери тягають із собою на навчання, і що час би міністерству оборони постачати армію спальними мішками та іншими предметами побуту та гігієни. Невинна стаття виявилася крамольною — її не надрукували, щоб «не дискредитувати систему матеріального забезпечення військ». Звісно, що серйозніші теми, приміром, про експлуатацію солдатського праці, дуже модного заняття в групах військ, коли підрозділи тижнями виконували чорнову роботу на полях та підприємствах, а оплату за працю отримували їхні командири ... Усе це лише окремі фрагменти реального життя Радянської Армії, про яке замовчувала величезна кількість військової періодики. Лише дві теми були до снаги пропагандистиці. Про щастя померти за батьківщину і про народну любов до держави в державі.
Відтоді, як я відніс на смітник офіцерські однострої розгромленої історією армії, минуло чимало років. Здавалося б, усі, хто побував у ній, могли зробити висновки про сенс перебування у багатокастовій збройній секті. Але деякі продовжують пишатися тим, чого слід соромитися. Напевно, тому, що боляче зізнатися у змарнованих роках, або вважаючи ту систему нормальною. І справді, на перший погляд здається, що гарний танкіст згодиться для будь-якої армії. Насправді ж це не так.
Чому Радянська Армія розвалилася так само, як царська? Чому таліби легко перемогли екіпіровану й досить навчену афганську армію? Чи не тому, що в кожній державі існують дві армії. Одна для парадів та гордості генералів, друга для тих, хто всередині ізольованої від суспільства системи. Дві іпостасі можуть не помічати одна одну, поки війни та революції не розводять товаришів по службі по різні боки барикад. Тоді генеральські армії починають конфліктувати із солдатськими.
Мої суперечки з колишніми колегами підтверджують цю закономірність, і вони є важливими для нових поколінь, які пишуть про армію, щоб ті, в пошуку чергових звань і посад, не перетворилися на пропагандистів генеральського марнославства. Суспільство має знати, хто його захищає і що відбувається за парканами гарнізонів. Це непросте завдання для армії, де таємність — частина професійної поведінки. І нелегка справа для цивільної людини, яка оцінює дії військовиків за критеріями мирного часу. Але для суспільства важливим є не аналіз професійних дій людей у погонах, а їхній спосіб мислення, атмосфера у військових частинах, рівень корупції у штабах, характер взаємин між начальниками й підлеглими, одне слово, все те, що стало причиною деградування згаданих тут армій.
