Перейти до основного вмісту

І швець, і жнець, і на дуді гравець

29 листопада, 10:21

Серед наслідків реформування вищої освіти в сучасній Україні можна знайти чимало парадоксальних. Можливо, це проблеми зростання, і все з часом прийде до ладу. Але сьогодні багато що з нововведень викликає здивування. Як от, наприклад, перетворення викладачів вузів на рекламних агентів, причому на «примусово-добровільних» засадах.

Прив’язка викладача вишу до кількості набраних студентів, залежність від цього не лише його доходу, але і можливості працювати на тій чи іншій кафедрі призвела до того, що ледь не з першого вересня начальство українських вишів послало «доцентів з кандидатами» (як співав незабутній В. Висоцький) по усіх усюдах України у середні школи агітувати за вступ до свого навчального закладу. Здавалось би, де логіка? Ще рік попереду, а вже школярів умовляють прийти до певного університету. Але тут ще можна сперечатись: мовляв, якщо лише рік залишився до визначення з майбутньою професією, то краще раніше дати молодій людині можливість зорієнтуватися. З таким підходом можна погодитись, а от із чим важко змиритись, це з тим, що замість бібліотеки чи використання особистого часу на написання наукових робіт (статей, монографій, підручників), яких так потребує українська вузівська наука, людині високої кваліфікації доводиться витрачати час на «пошкільний» обхід території.

Принцип, яким усе це виправдовується, дуже простий. Хочеш мати години, не потрапити під скорочення на наступний рік – забезпеч прихід абітурієнтів до свого вишу. «Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих!» До цих реалій додається ще й настанова, яка йде звідкись «згори», що тепер лектор у вузі, педагог, викладач у такій своїй «чистій» якості непотрібен. Він повинен стати менеджером освіти для студента, який приходить в український виш.

Як на мене, досить сумнівний експеримент, бо вища школа тоді має вагу, коли у ній є яскраві талановиті особистості, лектори і вчені, довкола яких формуються цілі школи. А для цього потрібно постійно працювати над підвищенням свого професійного рівня! Зрештою, саме наукові школи, їхня наявність чи відсутність, визначають цінність вишу, в українському варіанті – університету, бо, як усім відомо, навіть колишні професійно-технічні училища примудрилися стати університетами…

Отож і не доводиться дивуватись, коли у викладача університету, доцента чи професора немає жодної наукової публікації протягом року, двох, а то й трьох. Звичайно, справа не лише у «агітпоходах». На жаль, у більшості вишів України відбувається тотальна бюрократизація процесу навчання, коли оформлення всілякого ґатунку документації просто з’їдає життєвий час викладача! Одну мою колегу, на її тихе ремствування з цього приводу, представник адміністрації урезонив: «А як же Ви інакше зможете довести, що працювали цілий рік?»

Проте, закрадається підозра, що справа не лише у реформаторських «перекосах», а й у невитравній «совковій» спадщині. Немає підшефного колгоспу чи овочебази, то займіться хоча б агітацією. Все ж не будете сидіти без діла. Інколи складається враження, що не лише деякі вузівські адміністрації підсвідомо схильні до думки, що в університетах зайвими людьми є саме викладачі, оті «доценти з кандидатами», а й у нашому МОНі схильні до такого ж. Бо скільки можна говорити про величезні навантаження з аудиторними годинами, особливо, горловими. Вже навіть тим, хто про це говорить та пише, тема набила оскомину. А «віз і нині там». Але це хоча б у межах використання спеціаліста високої кваліфікації за призначенням. Та чи є використанням за призначенням оці «агітпоходи»?

До речі, є приклади, коли педагоги престижних шкіл просто відмовляються надавати час уроку, або «класний час» для вузівського агітатора, аргументуючи це тим, що у них дуже грамотні діти, вони самі все знайдуть в Інтернеті і прочитають, а завдання вишу – створити такий сайт свого закладу, щоб учень захотів прийти до нього хоча б на день відкритих дверей. Хіба це не розумніший підхід до справи? Зрештою, навіть у селах України, куди ще (слава Богу!) не заслали викладачів університетів на «добровільних» засадах, відбулася така-сяка комп’ютеризація. І дитина, яка хоче отримати вищу освіту, має можливість визначитись.

Якщо все ж певний вуз і Мінвуз вбачають нагальну потребу в живому спілкуванні з майбутніми студентами, чому б не надати такій формі роботи цивілізованих підстав, створивши чи спеціальну структуру з оплатою (бо зроблена робота повинна оплачуватись!) цієї форми роботи і для викладачів, і для методистів (хіба лише людина зі ступенем може переконливо і з любов’ю розповідати про свій вуз?), чи навіть якусь групу ентузіастів, які люблять і вбачають особливий сенс у такому типі спілкування із молоддю країни. Але ж у нас все робиться «на дурняк», як мудро кажуть у народі. То й результат такий, що у деяких школах великих українських міст до 40% майбутніх випускників 2018 року вже зараз заявляють, про свої наміри отримувати зарубіжну освіту! Це добре, чи погано? Питання залишається на сьогодні відкритим.

А от що однозначно негативно можна оцінити як результат практики агітпропу вказаного типу – це формування якоїсь феодальної системи взаємозалежностей між вузами і певними школами, коли гостеві із іншого вузу пропонують «більше до нас не ходити», бо «ми домовились із іншим вузом, що тільки вони матимуть доступ до наших учнів». На Вашу думку, подібні факти свідчать про абсолютну некорумпованість усіх сторін?

І, зрештою, як буде вирішуватись в українській вищій школі питання зі збереженням власних висококваліфікованих кадрів викладачів при існуванні обговорюваної норми, коли значна кількість української молоді стане студентами іноземних вишів? А така тенденція вже чітко проглядається.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати