Iгри патріотів
Можливо, це комусь не сподобається, але для нас анексія Криму — це шанс-виклик, відповівши на який, ми зможемо суттєво оздоровити ситуацію в Україні. Траплялося, що поразки мобілізовували народи й вели до того, що ці народи, які мали здорове начало, потім досягали великих успіхів. Таких прикладів у історії є достатньо. Зараз історія з Кримом дала нам шанс, яким необхідно скористатися.
По-перше, завдяки анексії Криму ми, без перебільшення, опинилися в центрі уваги світової спільноти. І загалом симпатії на нашому боці, а не на боці Росії. Питання лише в тому, щоб ми вміло скористалися цими симпатіями і відповідним чином їх «конвертували».
По-друге, анексія Криму значною мірою зруйнувала в нас проросійські ілюзії. Все більше українців починають усвідомлювати, що нашим ворогом №1 є не «гнилий» Захід чи НАТО, а Росія. Нарешті наші війська із заходу перекинуті на схід і стоять на кордоні з Росією. Наша СБУ почала ловити російських шпигунів, а не «героїчно шукати» шпигунів із Заходу. Нарешті в наших кабельних мережах почали відключати російські телеканали, які займаються відвертою антиукраїнською пропагандою. Так, це лише перші кроки. Необхідно зробити наступні, адже наше протистояння з Росією найближчим часом не завершиться.
По-третє, кримська окупація, пов’язана із загостренням стосунків з Росією, змусить нашу економіку переорієнтуватися. Підприємці так чи інакше покидатимуть «дикий» і корумпований російський ринок і шукатимуть нові ринки, зокрема на Заході. Це створює певні можливості для «цивілізування» нашої економіки.
Нарешті, по-четверте. Втративши Крим, ми втратили проблемний для нас регіон — і в плані економічному, і політичному, і криміногенному, та і в інших аспектах. Це, зрештою, теж може посприяти оздоровленню ситуації.
Словом, українцям треба зробити адекватні висновки з «кримської війни», не концентруватися на негативі, а максимально використати позитиви, які дала нам ця «війна».
ЩО РОБИТИ?
Не треба мати ілюзій, ніби Росія залишить нас у спокої. Принаймні найближчим часом. На сьогоднішній день їй не вдалося «федералізувати» Україну, перетворити її в децентралізовану, безсилу державу, залежну від Росії. Не вдалося й розколоти Україну. Але російські війська стоять на кордоні з Україною, а в східних та південних областях російські спецслужби намагаються роздмухати сепаратистські рухи.
Схоже, зараз Росія спробує вирішити питання федералізації України шляхом дипломатичним. Вона постійно пропонує свій план врегулювання «української кризи». При цьому спеціально розкручуються «рух за федерацію» на сході й півдні. Згаданий план Росії зводиться до таких пунктів: зміна української конституції й перетворення нашої держави у федерацію, надання російській мові статусу другої державної й недоторканість в Україні православної церкви Московського патріархату, а також збереження Україною позаблокового статусу. Реалізація такого ніби демократичного плану сприятиме подальшій русифікації України, передусім її східних і південних регіонів, зробить її незахищеною перед російською експансією.
Звісно, цей план може й не реалізовуватися в повному об’ємі. Можна на перших порах не федералізувати Україну. Достатньо й далі розбудовувати «рускій мір» із допомогою органів місцевої влади та московської церкви, що й робиться в окремих регіонах України. А там видно буде.
На жаль, деякі нинішні владні очільники фактично підігрують кремлівським планам. Іноді з їхніх уст можна почути, що треба проводити конституційну реформу, розширювати права місцевих органів влади; пропонується ліквідувати держадміністрації, бо це як ніби колишні обкоми та райкоми компартії. А тепер уявімо собі, що значить у нинішніх умовах розгулу сепаратизму в окремих областях ліквідувати держадміністрації, які проводять політику центральної влади. Коли сильні позиції в місцевих органах влади мають сепаратистські сили, то ці органи можна використати для повторення «кримського сценарію». Адже саме в Криму органи центральної влади були ослаблені, натомість місцева влада посилювала свої позиції.
На мою думку, необхідно на певний час накласти мораторій на зміни конституційного ладу, повноважень органів влади. Краще вдосконалювати те, що маємо, а не винаходити велосипед, який невідомо куди ще поїде.
Звісно, для того, щоб ми зберегли свою державу, а в перспективі досягли успіху, нам необхідна сильна й патріотична армія, динамічний розвиток економіки та некорумповане суспільство (схоже, все це до нас почало доходити). Але є ще одна дуже важлива сфера, про яку ми «забули». Зате про неї не забуває наш російський «брат». Це сфера гуманітарна.
Задумаймось, чому за правління Януковича, попри найрізноманітнішу критику, беззмінним міністром освіти залишався Табачник, який був креатурою Кремля й розбудовував в Україні «рускій мір»? Чому Янукович, на відміну від попередніх президентів України, на релігійні свята відвідував лише храми Московського патріархату? І таких чому щодо гуманітарної політики в Україні можна задати чимало.
На жаль, гуманітарну політику за часів незалежності України важко назвати ефективною. Ми так і не спромоглися створити повноцінний український інформаційний простір: наші мас-медіа часто нагадують такий собі секонд-хенд російських. Фактично в нас відсутнє українське ігрове кіно. Знищена система книгорозповсюдження, що стало сильним ударом для українських видавництв. Маємо засилля церкви Московського патріархату, яка підтримувалася владою. Якщо взяти наші шкільні та вишівські програми з гуманітарних дисциплін, то вони загалом зорієнтовані на російський культурний простір і містять ще чимало рудиментів радянськості. Можна й далі перелічувати наші негаразди в сфері гуманітарній.
Принагідно хочу нагадати, що після Другої світової війни в Німеччині, яка була зруйнована, з самого початку велика увага була приділена вчителям та лікарям.У німців було розуміння того, що для досягнення успіху треба займатися гуманітарною сферою. Чи не є це важливою причиною німецької успішності?
Зрештою, чи не є однією з головних причин того, що ми здали Крим, була наша неувага до гуманітарної сфери? Адже більшість кримчан жили в «радянському» чи то «російському» світі. Їх за двадцять років нашої незалежності так і не спромоглися ввести в світ український. Тому на російський бік переходили й державні органи влади, і силові структури, навіть частина військових. Хоча були й інші приклади — полковник Мамчур, який без зброї йшов на російських окупантів, співаючи гімн України; військові, які, незважаючи на шалений тиск, залишалися вірними України; студенти й курсанти деяких військових навчальних закладів, які на знак протесту співали український гімн, коли над їхніми закладами підіймали російський прапор. Це люди, які жили й живуть в українському світі. Але таких у Криму виявилось мало. Вони не створили тут критичну масу.
Українській владі, загалом українському суспільству треба зрозуміти, що потрібно не лише укріплювати армію, східні й південні кордони нашої держави, боротися проти російських диверсантів. Потрібно, щоб мешканці сходу й півдня усвідомили себе громадянами Української держави, стали частиною українського світу.
Розумію, що зробити це за один день неможливо. Але робити треба, крок за кроком — українізувати наші мас-медіа, надати ефективну підтримку справді патріотичним українським церквам, сприяти розвитку української кінематографії, літератури, музики, музейництва, мистецтва; переглянути навчальні програми, посиливши в них українські акценти. Так, це робота на тривалу перспективу. Але дещо можна (і треба!) вже зробити сьогодні.
Зараз в Україні розгорнеться передвиборча агітація. У ній будуть залучені значні медіа-ресурси. Патріотично налаштованим кандидатам у президенти немає що робити на заході, в Києві і навіть у центрі. Вони мають їхати на схід і південь, їхати у військові частини, до прикордонників, виступати перед людьми в населених пунктах цих регіонів, особливо там, де інспірується сепаратизм. І агітувати в першу чергу за єдність України. Підвищеною увагою до сходу й півдня кандидати в президенти дадуть зрозуміти, що люди, які там живуть, не байдужі для політиків всеукраїнського рівня. Такі дії, думаю, належним чином будуть оцінені виборцями заходу й центру.
А загалом доля цілісності України залежить від зусиль кожного з нас. Не треба лише лінуватися прикладати ці зусилля.
