Кіплінґ – пацифістам
Наприкінці Першої світової війни розтерзана і виснажена тривалими бойовими діями Європа мріяла лише про одне – про припинення вогню. Найпопулярніший на той час англійський поет Ред’ярд Кіплінґ не був винятком. Кровопролитна війна, у якій він сам втратив сина, закінчувалася, попереду була багаторічна робота в комісії з військових поховань і проникливі вірші, у яких поет оспівував героїв та тужив за загиблими.
Однак, у 1918 році Кіплінґ написав іще один вірш, у якому звертав свій погляд далеко на схід від рідної Англії, туди, де війна ще тривала, де продовжували гинути люди і зароджувалося нове страшне зло. Англійські інтелектуали ладні були закривати очі на те, що відбувалося за межами історичних інтересів Британії, пацифісти воліли оминати будь-які теми, які могли б спровокувати нові військові конфлікти, соціалісти та різноманітні «ліві» з надією поглядали на становлення більшовизму в Росії.
А Кіплінґ, послухавши їх, тільки й сказав: «Нехай Господь благословить, о, миролюбці, вас! Але притиште сміх на мить у цей зловісний час…» Традиційний заспів англійських колядок у цьому його вірші набув моторошного символізму, адже у вірші «Росія пацифістам» ішлося про загибель нації та майбутні загрози для всього світу. Невідворотні, якщо не вжити заходів…
Але Європа і світ, на відміну від Кіплінґа, воліли мовчати. Історичний вибір невтручання призвів до появи новітньої імперії зла, на теренах якої коїлися злочини проти людяності, від яких у Кіплінґових опонентів-пацифістів, либонь, волосся дибки стало б.
Але минуло сто років, а Європа й далі воліє лишатися осторонь. І дай, Боже, щоб цього разу наслідки цього невтручання не були такими жахливими, і саме це пророцтво Кіплінґа, у порядку винятку, не справдилось.
Росія – пацифістам
Нехай Господь благословить, о, миролюбці, вас.
Але притиште сміх на мить у цей зловісний час.
Пропало військо, нарід зник, чому – ніхто не зна...
Агов, шановні жартуни, чи ж бачите той знак?
Відкрийте двері для гостей
І дайте їм землі,
І дайте хліба. Раптом те,
Чого ніколи не дасте
Їм взяти стане лінь...
Співайте, дружні хазяї, а ми підем поки
Звести хрести братам своїм на свіжі могилки.
Такій, як ми, одній з держав, могуті давніх днів...
Усе, що рід віки збирав, злий час за день розбив.
Змастіть в олії ноги їм,
Співайте їм вітань.
То хто, шановні, буде тим
Наступним, може ти? Чи ти?
Хто зійде на вівтар?
Спаси вас, Боже, мудреці, і дай вам добрий сон.
Ні згадки вже об краю цім – пустельний горизонт.
Лиш тільки плач, вогонь і смерть, і капища кругом:
Тут був народ. І ось тепер він змішаний з багном.
Панове, дайте їм зерна,
Бо заберуть самі.
Вони говорять – хліба нам,
А ярма вам. Усе братам!
Чи ж згодні ви на мін?
Храни вас, Боже, від біди, блаженні сміхуни.
Он вже такий народ один загинув без вини.
Він був такий, як ви, тепер його пожер вогонь
І на скрижалях жаром стер саме ім’я його...
Ховаєм нарід нині ми –
То правдонька сумна...
За руки-ноги підійми,
О, Земле, нині їх прийми,
А завтра приймеш нас...
