«Королівство кривих дзеркал»

Іван Капсамун

23 серпня, 18:15

Про газету «Дзеркала тижня» я дізнався десь під кінець 1990-х. На той час я ходив в середні класи школи. Наша сусідка, яка дружила із моєю мамою, часто заходила до нас в гості і приносила гостинці. Раніше газети, як відомо, використовували не просто для читання, а і в господарських потребах. Словом, часто ці гостинці були загорнуті в газету «Дзеркало тижня». Чоловік сусідки, якого звали Георгій Дмитрович, чи не єдиний в селі виписував цю газету, бо, за його словами, вона була одна з найкращих. По нашій вулиці він точно вважався одним з найрозумніших (мав кілька вищих освіт), адже завжди був в курсі всіх подій, любив говорити про політику і аналізувати ситуацію в країні. Можливо, не дуже романтичне знайомство з «ДТ», але саме таким воно було. Тоді я намагався читати ті величезні статті на величезних шпальтах, щось розуміти і навіть аналізувати.   

…Працюючи в газеті «День» вже протягом дев’яти років, мені неодноразово доводилося чути, що в Україні існують дві змістовні і якісні газети – це «День» та «Дзеркало тижня». І тут я знову хочу повернутися до своїх шкільних років і до…Георгія Дмитровича. Насправді, спочатку він читав газету «День». За його словами, це була найкраща газета, тому він, знову ж таки, чи не єдиний в селі її виписував. Але під час президентських виборів 1999 року пан Георгій змінив свою думку. Наскільки я це пам’ятаю, пояснював він свій перехід до «ДТ» тим, що газета «День» відкрито підтримувала на тодішніх виборах Євгена Марчука, але той, мовляв, потім зрадив і пішов на роботу до Кучми. Звичайно, тоді я не дуже розбирався в особливостях політичного процесу (ходив в восьмий клас школи), будучі більше спостерігачем, якому цікаві події в країні.   

Дійсно, критиків тодішнього вибору Марчука було не мало… Через десять років, коли я вже переїхав в столицю і почав працювати в «Дні», я неодноразово спілкувався на цю тему з різними людьми. Хтось казав, що це було неправильне рішення, а хтось пояснював його вибір тим, що в деякій мірі це був вимушений крок. Адже після того, як розвалилася «канівська четвірка» (нагадаю, що серед її учасників – Євгена Марчука, Олександра Мороза, Олександра  Ткаченка та Володимира Олійника – було висунуто єдиного кандидата Марчука, але буквально через кілька годин на прес-конференцію вийшов Мороз і заявив, що він також буде балотуватися в президенти), стало зрозуміло, що план Кучми із застосування російської технології «червоної загрози» спрацював – у другому турі він прогнозовано переміг комуніста Симоненка. А отже другого президента чекав новий п’ятирічний термін, який ще більше відкривав шлюзи для створеної Кучмою кланово-олігархічної системи. Однак навіть в такій системі мав був бути острівець «здорових сил». Сам Євген Кирилович пояснював своє рішенням тим, що прийшовши в систему на посаду секретаря РНБО, він спробує протягнути корисні для країни рішення. І вони дійсно були. Наприклад, курс на НАТО. Саме на згаданій посаді Марчук зумів повністю підготувати і провести через Верховну Раду законодавчу базу, яка визначала вступ України до Альянсу. Правда, в 2004 після зустрічі з Путіним, Кучма дав вказівку вилучити це положення з Воєнної доктрини. Були і інші позитивні рішення на посаді секретаря РНБО, зокрема антикорупційного характеру. 

Не знаю, наскільки глибоко розбирався в тих складних політичних процесах Георгій Дмитрович, хоча я точно пам’ятаю, що він був за НАТО, а це для української Бессарабії, тим більше в ті часи, було просто шоком, проте сьогодні я точно можу сказати наступне. Ще в ті далекі 90-ті «День» і «Дзеркало тижня» вже формували і виховували своїх читачів. Насправді, моєму сусіду фактично довелося робити вибір між якістю і імітацією, між стратегічним баченням і тактичним заграванням, між змістовністю і красивими словами. Георгій Дмитрович був дійсно розумним чоловіком, і я сподіваюся що він згодом таки розібрався і змінив свою думку з приводу улюблених газет, зокрема і щодо Марчука (в наступні роки не мав можливості з ним спілкуватися, а на сьогодні його вже немає в живих). Бо «День» і «ДТ» - це абсолютно різні газети, які знаходяться в різних системах координат.

В тому ж 1999-му відомий дослідник українського Голодомору-геноциду американського походження Джеймс Мейс, який приїхав в Україні на поч. 90-х і почав друкуватися саме в газеті «День», писав: «Я приєднався до «Дня» не тому, що ця газета має схильність критикувати заради критики, а тому, що в нас є спільна надія, спільне сподівання, що український народ заслуговує на краще та вміє робити краще, ніж тепер. Я поважаю «День» за громадянську відвагу казати правду, хоч би якою гіркою вона була. За аналітичний розум, за те, що «День» висвітлює проблеми науки, культури, за цілковитої орієнтації на думку читачів. За увагу до доль академіка і простої людини. Політика і селянина. За те, що в критичний і доленосний для українців час газета є хай невеликим, але мужнім островом правди й вільної думки».

Історію про Георгія Дмитровича я згадав не просто так. Привід – нещодавня стаття Юлії Мостової «Не зрікаються в любові». Там дійсно піднімають багато проблем, яких в Україні «купа». Але не буду переповідати сам текст, з минулої п’ятниці він отримав достатньої розповсюдженості. І відповідної реакції. Коли я читаю у FB студентку, яка мріє стати відомою журналісткою: «Я хочу выучить этот текст наизусть», то розумію, що це вивих у вихованні нового покоління. І не тільки. «Мені здається, що з цієї статті треба зробити один висновок: це ультиматум! Вона написала те, про що думають мільйони українців!», - це вже реакція зрілої журналістки Тетяни Мокріді. Тобто протягом багатьох років «ДТ» продовжує виховувати свою паству.

У 1963 р. вийшов радянський фільм-казка «Королівство кривих дзеркал». Сюжет такий, що в королівстві виготовляли криві дзеркала, в яких потворні здаються гарними, а красиві – потворними, молоді здаються старими, а старі – молодими, голодні і виснажені виглядають квітучими і вгодованими, а ситі і огрядні здаються стрункими і худенькими. Тим, хто керував королівством, це було вигідно, тому що таким чином населення бачило реальність в спотвореному вигляді. Не дивлячись на те, що в «Дзеркалі тижня» свої статті друкують немало достойних людей, часто це слугує своєрідним прикриттям, можливо навіть більше є успішним міксом, тому що їх поміщають в іншу систему координат, і під соусом їхніх правильних текстів, у виданні готуються статті, які спотворюють і формують хибну картинку.

Але, здається, народ потрохи починає сприймати все менш емоційно і думати більш прагматично. «Ну якщо вже Мостова пише такі тексти, то чого чекати від всіх інших?... Емоційно, на подив інфантильно, і порожньо. І це від метра журналістики», - пише радник глави Адміністрації Президента Юрій Чевордов. «Поставити Шабуніна в ряд з блаженнішим Любомиром – явний моветон», - це вже підкреслює правник Геннадій Друзенко. «Я вам як досвідчений журналіст кажу: цей «плач» – старт чергової передвиборної компанії її чоловіка... Стаття дуже продумано і емоційно грає самими глибинними почуттями електорату», – звертає увагу на інший аспект журналістка Олена Зеленіна.

З приводу останнього. «Дзеркало тижня» завжди намагалося бути близьким до політики і в різні часи леліяло тих чи інших політиків. Наприклад, колись підтримувало Олександра Мороза, зокрема була стаття «Мы вечное эхо друг друга», яку Юлія Мостова написала у 1997-му. Через два роки цей текст був використаний у передвиборчій агітації Мороза. За його словами, це дало йому 4% додаткових голосів виборців. Після помаранчевих подій була вже симпатія до Віктора Ющенка. Нагадаємо, що саме тоді Анатолій Гриценко був міністром оборони України (з 2005 по 2007 рр.). Були часи любові і з Юлією Тимошенко. А от останніми роками «ДТ» відкрито підтримує «свою» людину – Анатолія Гриценка. І стаття Юлії Мостової про «Не зрікатися…» – це по суті прилаштування в нинішньому середовищі і реаліях.

Це прийом і частина технологій. В чому вони полягають? Це вміло розставлені психологічні крючки, вдало зібрана інсайдерська інформація і гарно упакована обгортка а-ля Татьяны Булановой, «Ласковый май» і трохи Аллы Пугачевой. Вона пише дуже чутливі речі, які розраховані на надмірну емоційність людей. Це небезпечна дорога, тому що коли емоції беруть гору над здоровим глуздом і аналізом, це призводить до розхитування суспільства, до Майданів, які потім використовують. Звідси, до речі, і коріння сьогоднішнього протистояння в контексті «зрада» і «перемога».   

З 2009 року я висвітлюю в «Дні» резонансу «справу Гонгадзе-Подольського»: зустрічаюся з учасниками, ходжу на суди, аналізую всі пов’язані події. Вона є лакмусовим папірцем для всієї української журналістики, адже через ставлення представників мас-медіа до цієї трагічної історії можна виявити чим, власне, вони «дихають». Нагадаю, що 21 вересня 2000 року саме Юлія Мостова від імені журналістів виступила з трибуни Верховної Ради з вимогами розслідування викрадення Георгія Гонгадзе. Але через 17 років вона вже – головний спікер на заходах родини Кучми-Пінчука. Буквально два місяці тому Святослав Вакарчук, Мустафа Найєм (запасна лава олігарха?), Юлія Мостова і сам Віктор Пінчук виступили перед стипендіатами програми Завтра.UA. Можливо це логічно для головреда «ДТ», адже протягом багатьох років «Дзеркало тижня» майстерно перекручувало «справу Гонгадзе-Подольського», розповідаючи про «російській слід», або про вбивство Гонгадзе під «плівки Мельниченка».

В цілому ж, я б зауважив, що стаття Юлії Мостової і реакція на неї свідчить як про стан журналістики, так і про стан суспільства в Україні. Саме про це і пише журналіст Віталій Портников під час активного обговорення вищезгаданої статті: «Лякають не журналісти-графомани, які десятиліттями пишуть одну і ту ж патетичну нісенітницю і не можуть зрозуміти, що відбувається в їхній власній країні і в світі. Лякають читачі-графомани, які здатні серйозно обговорювати скупчення безглуздих літер і не можуть відрізнити лицемірство і бездарність від щирості і компетентності. Саме тому ми так запізнюємося не з реформами, а з розвитком. Саме тому «пасіонарна» частина суспільства живе у вічному очікуванні пройдисвітів».

Саме тому – «День» протягом багатьох років виховує свого читача, саме тому – своїми проектами видання показує якісну альтернативу для суспільства, саме тому – я долучився до «Дня», бо тут виховують і продукують інтелектуальну журналістику. Не ведіться на фастфуд, слідкуйте за своїм інтелектуально-читацьким раціоном.