Лови електорату на самодур
або Чому надлишок віри призводить до недостачі грошей
«Ящик» переконливий не лише в Росії. І в нас інтерактивні передачі підтверджують: прийшла людина в студію з однією думкою, а йде з іншою. І це дивно. У роки дружної однодумності студії теж збирали народ. І народ вже оброблений піонерським дитинством і комсомольською юністю. Тобто особливих доказів не вимагав. Але не всі після реприз молодого Познера виходили з упевненістю, що в Штатах жити гірше, ніж в СРСР. Деякі сумнівалися, знаючи ціни на джинси там і тут. Тепер, за часів немолодого Шустера, студійна масовка управляється легше. Кілька картинок, кілька спічів очевидців з відповідними висновками і в кінці постановка: «Чи вірите ви...» Вибір «так чи ні» залежить від підходу ведучого. Схоже буває при зустрічі з даішником: «Ну що, знаємо, де порушили? — запитує він, і більшість з нас киває у відповідь, щоб давати менше і не показувати неуцтво в знаннях ПДР.
Чому ж так швидко прозріває і сліпне народ? Що штовхає на миттєве оновлення інформації в клітинах потиличної ділянки, де, як говорять учені, скупчуються відомості про світ? Можливо, за чверть століття безперервних дослідів з утворенням цієї ділянки перетворилися на кеш, проміжний буфер, де все успішно обробляється, але довго не затримується?
Тоді чому в студіях або на зустрічах улюбленців публіки з народом переконання міняються, а під час щотижневих ефірів голови Кабміну — залишаються колишніми.
Думаю, вся справа в теорії і практиці. Коли нам розповідають про іноземних реформаторів, про причини сутичок у Мукачевому і коментують різні новини, що заповнюють ефір, — це теорії. Близькі або далекі по духу, але не підтверджені нічим, окрім чиїхось висловлювань і цифрових зображень. Адже правду взнати ніде, а перевірити немає можливості. Ось тут і виникає визнання істини без попереднього логічного аналізу, тобто віра. У «Правий сектор», в Арсена Авакова, у Президента, у всіх смертних і безсмертних.
Але в економічних питаннях віри і довіри значно менше, я б сказав, зовсім немає. Бо тут теорії не опановують маси. Маси живуть практикою. Зазирнув у свій гаманець після покупки товару — одразу ж перейнявся переконанням. Вийшов з «Ощадбанку» з пенсією, рівною чайовим, що залишають скупі англійці в другосортних ресторанах, миттєво зміркував суть дефляційної політики.
Тому сучасні теорії боротьби за світле майбутнє рекомендують народним масам дивитися у бік економіки. Тут «темні маси» розбираються інколи краще за «світлі голови». Але ось біда. З дитинства кожного з нас намагаються залучити саме в політичний процес. Як учив «великий Ленін», що не можна обмежуватися економічними гаслами в революції, так ми й повторюємо за ним до цих пір, мовляв, повалимо президента, виберемо новий парламент, виберемо на Майдані новий Кабмін — і тоді вже заживемо. На жаль, так не виходить, зациклені на політиці трудящі замість більшої оплати за менший робочий час у результаті отримують добровільно-примусову працю за їжу.
Між іншим, проти режиму Януковича країна пішла не з політичних мотивів. Дістало злодійство клану, який відбирав добро навіть у своїх прибічників. Його не повалили як політичну фігуру: злочинець сховався з награбованим, завчасно приховавши його в тайниках.
Що сталося потім, ми знаємо: політична боротьба за економічну спадщину Януковича продовжилася.
Відстороняючись від теорій і гучних скандалів, пов’язаних з протистоянням українських лідерів, партій, об’єднань і сил, давайте зазирнемо туди, куди не допускає сторонніх політична тусовка. Тобто в економіку.
Чому усунення багатомільярдних розкрадань Януковича не поповнило нашу казну? Яка доля підприємств і компаній, відібраних кланом Януковича у власників і держави? Де ці звіти з цифрами і висновками? Чому боротьба з корупцією не розвернулася на ґрунті демонтажу економічної моделі старого режиму? Ці питання залишаються без відповіді зовсім не через нестачу політичної волі. Тут концентруються інтереси всіх політичних сил, і доки не відбудеться перерозподілу власності і фінансових потоків, питання залишаться. Воля відшукати засіки Януковича, як пристрасть до пошуку золота Рейха, — веде і спати не дає.
Коли в Мукачеве стягувалися війська, і команданте правого сектора билися з гвардійцями Авакова, мимоволі провів паралель між Одесою і містечком у Закарпатті, де сходяться дороги з Румунії, Угорщини і Словаччини. На відміну від загублених за горами колег одеські митники відкриті всьому світу і, скажімо так, мит від світу отримують більше. При цьому рівень чесності у служителів Меркурія один і той же. Чому ж на малих потоках добра стріляють, а на великих — мир і дружба? Одразу розчарую читачів, які пояснюють усе це чинником Саакашвілі. Ні, і до Саакашвілі Одеська митниця становила національне значення, доходи звідси йшли в багато кишень і місць. На відміну від Мукачівської, замкнутої на регіон. Вочевидь, зараз в горах і на морі потоки прикручені. Але ніхто доки не виграв від сигналу «стоп» контрабанді. Адже ціни на імпортні товари не змінилися. Ринок «7-й кілометр» — точний барометр життя митниці показує, ефект економії $20000 на хабарах з «розмитнення» контейнера поки не виявився. Чому, я до пуття не зрозумів до тих пір, поки не купив кубометр лісу. Виявляється, дошки «по-білому» стоять удвічі дорожче за дошки «по-сірому». При такій економіці народ не прагнутиме до прозорості бізнесу. Тінь дає шанси на виживання, а принадне світло може виявитися смертельним. Тому озброєній боротьбі з корупцією як основному аргументу зміни життя на краще я не вірю. Не бачу законодавчої. Поки довкола актуальної теми розвертаються демонстраційні дії. І хоча до загального задоволення ми можемо ув’язнити тисячі суддів, прокурорів і митників, але не станемо багатшими і щасливішими. Не суддя вимагає хабарі, а закон, який наділяє його правом вирішити справу на свій розсуд. Не митник змушує сунути йому в кишеню подачку, а високі мита на товари.
Мінімальна зарплата в Україні — 1378 гривень. Вона є джерелом корупції, злочинності, проституції, бідності і смертей. Бо на ці гроші можна підтримувати лише фізичне життя. Існування. Перевірений спосіб не загострювати неприємну для влади і бізнесу тему: підігрівати політичні пристрасті. Так робить в Росії Путини, вигадуючи скріпи, міфи і загрози, аби відвернути людей від бідності і безправ’я. Так роблять і наші олігархи, що втілили в собі єдність влади політичних сил і грошей. Адже купити голос за кіло гречки вигідніше, ніж реформувати економіку країни. Вивести на мітинги і барикади незаможних простіше, ніж забезпечених. Словом, чим більше бідності, тим вищий рівень політизації країни. Не такий великий секрет, аби його не знали там, де займаються політикою і економікою задля бізнесу.
