Memento Путін!
Ніхто не зможе зашкодити українцям, якщо вони не зашкодять собі самі. Про це колись писав Іван Мазепа: «През незгоду всі пропали: /Самі себе звоювали…»
Інколи здається, що «самопожирання» - наш історичний фатум. Читаю ось щоденники Євгена Чикаленка 1919 року, тієї пори, коли Директорія залишила Київ і місто на сім місяців перейшло до рук більшовиків, - і раз у раз зупиняюся на записах Євгена Харламповича про те, що повторюється Руїна ХУІІ століття. До цієї думки він повертався раз у раз, дивуючись і жахаючись того дежавю, що його влаштувала історія руками українських горе-провідників.
У ситуації, коли вирішувалося питання бути чи не бути державі, вони примудрялися чубитися! Партії натхненно перетягують куцого каната; бісівщина міжпартійної колотнечі засліплює очі «борцям»; про зовнішнього ворога всі враз забувають; казна розкрадається; «вожді» втікають за кордон, смітять там украденими грішми, ллють крокодилячі сльози і проклинають один одного в статтях та мемуарах…
Видовище національного суїциду таке гнітюче, що важко навіть збагнути: ну, було таке в часи Виговського і Юрка Хмельницького; було в часи Винниченка, Петлюри й Скоропадського, - то, може, вже досить!?
Ні, виявляється, не досить.
Усе повторюється знову. Всі воюють з усіма. Політика остаточно перетворюється в закулісні інтриги й торги. Злодійкуваті очі власників високих кабінетів сповнюються хижим блиском, пальці мертвою хваткою тримаються за бильця крісел, а тим часом приватні літаки про всяк випадок викочуються ближче до злітних смуг. Народ поки що «безмолствує», проте гул його невдоволення наростає. Союзники й друзі за кордоном спантеличено хитають головами, намагаючись запобігти суїциду по-українськи…
Така ось картина дня.
А проте безтурботний парламент … пішов відпочивати! Вітії, позгадувавши героїв Небесної сотні, знову перейшли на режим «безприв’язного» утримання, забувши навіть про те, що незабаром нікому буде займатися розслідуванням убивств під час Майдану-2014. Через них, депутатів, які не виконали, як слід, своєї законодавчої роботи.
Зате прем’єр демонструє гіперактивність: він, як і раніше, свято вірить у власну незамінність і продовжує шантажувати країну, погрожуючи новими кризами у разі своєї відставки.
Президент завмер у «шпагаті». Можливо, шукає спосіб, як зліпити побиті (не без його участі) політичні горшки?
Генпрокурор, утомившись од «реформ» і критики збоку недругів, утішається черговою відпусткою - перед смертю, кажуть, не надихаєшся.
Юля Тимошенко, наче кінь, який почув звуки полкової сурми, стрепенулася у передчутті нової виборчої гонки…
Ляшко «со други» - з шаленою швидкістю крутиться у політичному піруеті, не втомлюючись при цьому промовляти одразу з усіх телеканалів…
А в повітрі починає витати дух нової Руїни. Звісно, на радість Путіну.
І винен у цьому, як завжди, український політичний клас, якому бракує не тільки державницького мислення, а й елементарної відповідальності за те, що він робить (або не робить).
Час схаменутися, аби не бути проклятими сучасниками й нащадками. Україна не може й далі бути офшорною зоною безвідповідальності, де влада є бізнесом, де не карають за великі злочини і де можна безкарно красти з казни.
На що ж, у такому разі, залишається уповати?
На те, що в тому ж таки політичному класі - попри все - є здорові, відповідальні сили.
На громадянське суспільство, наш здоровий глузд, інстинкт життя і поклик свободи.
Більше сподіватися ні на кого і ні на що. Тільки на себе самих.
І ще: memento Путін!
