Могутній лідер чи «зайдиголова з Клінічної»?
Ким тільки не величали російського «національного лідера» у перші роки його правління західні політики, аналітики та журналісти! Хтось звав його «визначним реформатором» (насправді цілу низку потрібних Росії ринкових реформ провів тодішній прем’єр Касьянов, давши той поштовх економіці, за рахунок якого вона рухається донині). Хтось характеризував його як «творця новітньої соціал-демократії» (хоч уся «новизна» політики Путіна, починаючи з усунення Касьянова й ув’язнення Ходорковського, полягала в реалізації старого, як Рим, принципу управління плебсом – «хліб і видовища»). Ну, а президент США Буш-молодший навіть прочитав якісь сакраментальні істини, зазирнувши в путінські очі (опоненти Буша іронізували, що то насправді були три відомі російські літери, а саме КҐБ). Одне слово, динамічний вождь оновленої Росії швидко став своїм для більшості західних політиків, і вони навіть не помічали того, як він їх «нагинає» у своїх інтересах. Причому не лише у державних, а й і в особистих, якихось дивно-збочених.
Скажімо, для європейських лідерів стало непристойним не приїздити до Москви на пишне відзначення 9-го травня; навіть президенти країн Балтії, які це зі зрозумілих причин перестали робити, змушені були виправдовуватися, - мовляв, ми визнаємо внесок СРСР у велику перемогу, але… І це при тому, що саме у Москві був підписаний Пакт Молотова-Ріббентропа, який відкрив шлюзи для початку Другої світової війни, а потім – ще й Угода про дружбу й кордон між Третій Рейхом й СРСР, яка остаточно перетворила дві тоталітарні держави на фактичних союзників. Без цих двох Московських пактів та цілої низки економічних угод, які їх супроводжували, нацисти не змогли би протриматися в умовах економічної блокади більше, ніж рік, й накопичити ресурси для розгрому Франції, окупації Норвегії, Данії, Голландії, Бельгії, Югославії, Греції… Ба більше: німецькі підводні човни використовували радянську військово-морську базу поблизу Мурманська, а щедро надані Сталіним тонні авіабомби (своїх у Геринга не вистачало) у 1940 році падали на Лондон! А на додачу цього ж року «сталінські соколи» розробляли плани ударів по Олександрії, Каїру, Суецу, Басрі й іншим стратегічним центрам Близького Сходу, контрольованих тоді англійцями, і з якогось дива тоді був масовим накладом випущений у світ російсько-англійський розмовник, за своїм лексичним складом призначений для червоноармійці, які воюють на території власне Великої Британії… Схоже, лише зажерливість Сталіна, який хотів згоди Гітлера на встановлення радянського контролю за Балканами, Чорноморськими протоками, Іраном та Іраком (тобто за більшим числом відкритих тоді у світі родовищ нафти), стала на заваді приєднанню СРСР до вісі «Берлін-Рим-Токіо», про що велися переговори восени 1940 року. Й от лідери країн ЄС слухняно чимчикують до Москви, а тим часом російська пропаганда стверджує, що СРСР самотужки «зламав хребет фашистському звірові», тоді як західні союзники тільки робили вигляд, що воюють…
Іншими словами, Путіну потрібно насолодитися не тільки присутністю західних лідерів, а і тим приниженням, яким їх піддає офіційна пропаганда в очах пересічних росіян. І йому це тривалий час вдавалося. У 2003 році Путін на одній із прес-конференцій заявив, що саме російська розвідка добула для «друга Джорджа» матеріали, в яких стверджувалося, наче режим Саддама Хусейна виробляє хімічну зброю; а потім, коли американські військовики цю зброю в Іраку так і не знайшли, як знущалися з «дурних янкі» прокремлівські мас-медіа! А саміт НАТО в Бухаресті у 2008 році, де Путін розказував усілякі нісенітниці про Україну – мовляв, такої не було і бути не може, - і таки зігнув об коліно західних лідерів, перекривши перспективи надання українцям і грузинам Плану досягнення членства в Альянсі, а лідери провідних держав Європи й Північної Америки мовчки ковтали ті нісенітниці.
А наступного року комісія ЄС, очолювана тією самою Гайді Тальявіні, яка представляє ОБСЄ в «контактній групі», через яку Україна в особі Леоніда Кучми веде переговори з терористами Донбасу, розслідуючи агресію Росії проти Грузії, зробила висновок: «Почала війну Грузія, але обидві сторони несуть відповідальність за ескалацію конфлікту». І це попри те, що російські вояки ще за добу до початку дій з боку грузинської армії слали додому SMS-ки: мовляв, наші танки вже перейшли Великий Кавказький хребет… При цьому «почала війну Грузія» на грузинській території, закріпленій за нею згідно з нормами міжнародного права! Після цих висновків Путін знову тішився тим, як «нагнув» західних «лохів», тим більше, що вони й далі з ним ледь не обіймалися, а от «агресор» Саакашвілі став для них нерукопотисним.
І так далі, і таке інше. Аж до Сочинської олімпіади, яку, втім, дехто на Заході демонстративно проігнорував, переситившись Путіним. І недаремно: саме під час Олімпіади-2014 Кремль розпочав анексію Криму й Севастополя, щоб іще раз принизити Захід, який на той час «національний лідер» і «верховний стерх» Росії, схоже, вважав місцем проживання політичних нікчем і нездар.
Але він помилився. І помилявся з самого початку. Захід далеко не такий однорідний, як це уявили собі Путін і його команда. Не всі з самого початку путінського правління були в захваті від нього, скільки б мільярдів Кремль і Луб’янка не витрачали на підкуп західних політиків і журналістів та на пропаганду. Сьогодні політичними союзниками Путіна у Європі залишилися хіба що неонацисти та неосталіністи (цілком логічний альянс прихильників тоталітарних ідеологій, які вбачають у «верховному стерху» ледь не месію). Ба більше: серйозні дослідники на замовлення урядових структур західних держав почали проводити дослідження психічного стану глави Російської держави, виявляючи у нього то «форму аутизму», то «синдром Аспергера», то «загальмованість розвитку в дитинстві», а то й параною (як у Сталіна…).
Утім, яку б частку правди не містили ці діагнози, і якими б не виявилися прозірливими ті, хто з самого початку його правління критично ставився до президента Путіна, все ж уповні зрозуміти його феномен неможливо, не взявши до уваги пітерської реальності повоєнних десятиліть, в якій зростав майбутній глава Російської держави. Ось як її описує старший земляк Путіна письменник Борис Стругацький: «Я прекрасно помню совершенно жуткие сразу послевоенные годы, когда появляться в темное время на улице (за пределами «своего» двора) было просто опасно. Потом – «холодное лето 53-го года» - «бериевская амнистия», жуткий всплеск преступности… Потом стало полегче, но остались районы, где появляться в одиночку (без своей кодлы) было по-прежнему небезопасно (например, парк Горького на Петроградской стороне – в самом центре города, между прочим). Как-то мы, тем не менее, устраивались, несчастные травоядные. Заполняли экологические ниши, свободные от волков. Парк ВМА – была наша ниша. Мы там были свои и под охраной своих волков – расплачиваясь пустяковой данью: то мяч отберут (а потом вернут полуживой), то последний рубль, прикопленный на марки… Это был такой образ жизни – со своими правилами, со своим расписанием даже. По Клинической нельзя было ходить зимой с 18 часов и позже: там тебя под вязом ждал коренастый малый лет шестнадцати, который, сопя и изрыгая черную брань, обшаривал твои карманы и отбирал все, что в карманах было. И некому было на него пожаловаться: из наших волков никто его не знал, да и не любили они «вязаться» с чужими просто так, из любезности…»
Щодо власної належності до «травоїдних» знаний письменник, мабуть, трохи переборщив – він іще у старших класах школи серйозно почав займатися спортом і здобув кілька розрядів, тож міг захиститися. Але ж у молодших класах ситуація була зовсім іншою, і вона не надто радикально змінилася і в другій половині 1950-х, коли до школи пішов Вова Путін…
Отож і складається враження, що проблема не в «загальмованості розвитку в дитинстві» майбутнього президента Росії, а в тих цінностях й ідеалах, які він виніс зі своїх малечих років, бо хотілося стати як «зайдиголова з Клінічної», а вдалося це тільки після здобуття найвищої посади в державі. Тільки місію матюкатися на адресу західних «лохів» Путін передовірив своїй пропаганді, а зв’язуватися з ним, як і з тим бандюком, якого описав Борис Стругацький, багато хто не хоче. Як-от недавня активістка посткомуністичної партії Лівих демократів Італії Федеріки Могеріні, яка нині очолює дипломатію ЄС і заявляє щодо можливості надходження до України зброї зі США: «Коли намагаються знайти політичне рішення, як це всіма силами робимо ми, поставка озброєння одній зі сторін конфлікту мені не здається послідовним жестом». Що ж, одні досі рачкують перед «зайдиголовою з Клінічної», який не збирається припиняти свій міжнародний рекет, інші шукають найбільш ефективні засоби, щоб приборкати цього представника пітерської шпани.
