Мушкетери на даху
Одна із моїх друзів у «Фейсбуці» написала про вартість лимонів у Львові, мовляв, 49 гривень — занадто багато для чаювання. На цей пост відгукнулося досить багато людей, і я дізнався: у Києві ціна на лимони — 39 грн, у Червонограді — 50 в Одесі 29, а в Польщі — 20 грн, в перерахунку на наші гривні. Тут не в цінах річ, хоча їх розкид характеризує дисбаланс ринку. Кількість коментарів навела на думку про насущне. Війна, вибори, політичні заяви та події епохального значення відтіснили життєві питання на другий план. Якось незручно стало говорити, що в банку, який лопнув, пропали гроші, що ціни і курси валют, як скажені пси, зірвалися з ланцюгів і кусають населення на кожному розі. Хоча багато хто ставить питання: це так має бути, бо війна, чи неподобство твориться під грім канонади?
Риючись у історичній пам’яті, де збереглися уявлення про карткову систему і евакуйовані в тил заводи, відповіді не знайдемо. Зараз не 1941-й. І не початок 1980-х, коли ми мирно співіснували з Афганською війною, що тліла десь далеко на незнайомій землі. За якими ж законами має будуватися життя в країні, що відбиває агресію сусідньої держави? Ось так, як зараз, з різними цінами на імпортований товар, з несхожими картинками буття, де в одному числі часопису закликає реклама п’ятизіркового готелю і відштовхують світлини вбитих у окопах солдатів? Може, в сусідстві антиподів і полягає парадокс лихоліття? Тут уранці йдуть на роботу, а там — в атаку; тут ховаються від дощу, там — від снарядів. Але війну і мир живить одне джерело — економіка. Рушниці і хліб з’являються лише завдяки господарській діяльності народу.
На жаль, основа основ життя пішла на третій план громадської уваги. Здається, всіх цікавлять лише вибори, новини зі східного фронту, парадокси російського і нашого політичного життя. У гарячих дискусіях про правила люстрації, масштаби корупції та допомоги Заходу зник перетворюючий сенс. Звісно, для морального самопочуття корисно побачити під вартою особовий склад оновленої ПР, дізнатися, що ще заборонили в Росії, і прочитати уривок із промови П.Порошенка у Вашингтоні. Але хочеться реальних змін, які змогли б усіх нас уберегти від катастрофи злиднів, яка насувається.
Ми б’ємося на політичних фронтах, як мушкетери на даху старої комори. Вона ось-ось завалиться, і крокви вже не витримують ваги ні правих, ні лівих, ні молодих, ні колишніх. Усі топчуться нагорі, не бажаючи спуститися вниз, і зайнятися зміцненням стін, замість розписування стель і дуелей на горищі.
Чому стрибають ціни на лимони? Бо немає конкурентного середовища, де одесити могли б продавати товар у Львові. У нас взагалі немає національного ринку, якщо оцінювати його з конкретних позицій. У Львові кубометр соснової дошки коштує 900 гривень, а в Одесі — 1600. Тому що в Прикарпатті на лимони, а біля Чорного моря на дошки існує продавець-монополіст. Йому хочеться мати з кілограма або кубометра, скільки треба, а не скільки можна. Національні торговельні мережі, через які реалізується половина всієї товарної маси, представляють лишень п’ять-сім власників. І так у всіх сферах, не кажучи вже про обленерго, облгази, водоканали, які набили оскомину, куди гроші течуть лишень через те, що «схоплено» русло.
У Китаї, куди їздять по товари багато хто з українських підприємців, про реформи говорять менше, ніж у нас. Але там вони відбуваються. П’ятнадцять років тому у відсталій країні вирішили допомогти сільгоспвиробникові, організувавши біржі в «Інтернеті». Поставили в селах комп’ютери і замкнули в мережу. Кожен власник гектара землі міг продати свою продукцію з глибинки до Пекіна. А у нас досі в одному місці пропадає капуста, а в іншому вона коштує втридорога. Чому в комп’ютеризованій і аграрній країні за 23 роки не можна створити біржу сільгосппродукції для дрібних і великих господарств? Чому немає ринку землі, немає інформаційного забезпечення галузей, немає багатьох і багатьох простих кроків, які ведуть у XXI сторіччя? Адже їх можна здійснити без особливих зусиль і громадської помпи, але з гарантованою допомогою західних партнерів, які краще за нас розуміють, що сутність воєнного зіткнення з Росією саме в економіці. Буде вона олігархічною, перекошеною в сировинний бік з допотопним ручним управлінням, значить, марні очікування свободи. Навіщо люструвати вчорашніх, якщо їхні місця займуть сьогоднішні. Навіщо виривати бур’яни корупції, якщо поля знову засіваються будяками. Не з’явиться громадянське суспільство, якщо біля панського маєтку стоятимуть натовпи бідних людей, які чекають на милостиню.
Чому ж наша політична система не сприймає цих азбучних істин? Адже ми уявляємо, як безглуздо виглядав би парламент цивілізованої країни, якби кожен сміливий морський піхотинець отримував його мандат? Ми б не стрималися від іронії на адресу добрих людей, обраних начальниками за середньовічним звичаєм — криками натовпу. І ми б не захоплювалися урядом, що складається з журналістів. Хоч би тому, що для служіння в держапараті або виборному органі потрібні зовсім інші риси. Але ми продовжуємо формувати владу з симпатичних дилетантів, відомих усій країні. Але наш брат, який прекрасно пише про медицину, не зможе видалити апендикс. А тут усю країну потрібно оперувати. Причому видаляти тромби в артеріях і венах економіки. Тут мало володіти добрим складом і вміти обробляти поставлений матеріал для журналістських розслідувань. Скрізь потрібні професіонали. І вся заковика — в них.
Будуючи будинок, роблячи великий ремонт помешкання і автомобіля, виконуючи будь-яку масштабну справу, завжди переконуємося в дистанції між необмеженими в рекламі можливостями і скромними здібностями найнятих вами людей. Так і на державному рівні. Від обіцянок і планів дух перехоплює, п’янкі перспективи розбурхують уяву. Але розібратися з ринком імпортних фруктів, монополізмом або податковим законодавством буде нікому. «Доки ми не наведемо лад у владі і парламенті, доки не напишемо добрі закони і не сформуємо прекрасну більшість», — говорять нам політики, ми не зможемо рухатися вперед. Що нам залишається? Кривитися від з’їденого за надхмарною ціною лимона? Ще 23 роки дивитися на благородних мушкетерів на даху, які б’ються за наше щастя? Чи якось зігнати їх з верхотури, відмовившись голосувати?
