Миротворці у хорватсько-сербському конфлікті
«Хорватську» модель вважають однією з найбільш прийнятних для вирішення конфлікту на Донбасі. Цей варіант дійсно може виявитися переможним для України, якщо, звичайно, не приведе до подібної кількості жертв – як серед військовослужбовців і мирного населення, так і серед миротворців.
З огляду на все більш зростаючу ймовірність введення міжнародної збройної місії (ОБСЄ або ООН) до зони АТО, особливий історичний інтерес викликає роль миротворчого контингенту ООН, що розділив свого часу хорватів і сербів. Даний етап став багато в чому переломним у тій війні, але, як було сказано вище, без жертв серед миротворців не обійшлося, до чого доклали руку, зокрема, і хорватські війська.
Тому слідування «хорватському» прикладу, зрозуміло, не повинно бути сліпим. Особливо в тому, що стосується життів тих, хто захищає наші кордони, місцевих жителів, які не взяли до рук зброю, і потенційно тих, хто буде відправлений охороняти мир між сторонами конфлікту.
СУПЕРЕЧЛИВИЙ ДОСВІД
Після того, як серби окупували третину території Хорватії, на другому етапі війни, починаючи з січня 1992 року аж до травня 1995 року, агресію вдалося зупинити з розміщенням миротворців ООН вздовж лінії припинення вогню. До середини січня 1992 року воєнні дії в Хорватії припинилися. Відповідно до статей перемир'я, під контролем сербів залишилася третину території Хорватії. З метою роз'єднання хорватських військ і збройних формувань сербів під егідою ООН була створена смуга шириною в три кілометри, куди вводилися миротворчі сили. На цей час близько півмільйона хорватських біженців залишили територію Сербської Країни та переселилися в Хорватію.
Для Хорватії це був етап дипломатичних зусиль, переговорів та терплячого підвищення ефективності сил при здійсненні операцій на тактичному рівні, у ході яких звільнено невеличкі частини території. З метою припинення кровопролиття і створення умов для активізації переговорного процесу в райони з сербським населенням Хорватії, відповідно до рішення Ради Безпеки ООН від 21 січня 1992 року, були направлені сили ООН з підтримання миру.
12 грудня 199З р. у Сербській Країні відбулися загальні вибори. 320 тисяч громадян цього невизнаного державного утворення обрали президентом Мілана Бабича, новий склад парламенту і місцеві органи влади. Результати було визнано недійсними, і під час другого туру, проведеного 23 січня 1994 року, президентом Сербської Країни обраний Мілан Мартич.
30 січня 1995 р. президенту Хорватії Франьо Туджману і президенту Сербської Країни Мілану Мартичу був вручений план нормалізації двосторонніх відносин під назвою «Загреб-4», розроблений «міні-контактною групою», до якої увійшли посли Росії і США в Хорватії, заступники голів Координаційного комітету Міжнародної конференції по колишній Югославії (МКБЮ). Суть плану зводилася до того, що в регіонах Банія і Кордун, східна Ліка і Північна Далмація створювалася сербська автономія з елементами самоврядування. Вона отримала офіційну назву Сербська Країна, 18 місць у Хорватському Саборі, право засновувати свій герб і прапор, обирати президента, парламент і уряд, мати власну поліцію і національну грошову одиницю. Жителям Сербської Країни надавалося право і на друге — югославське — громадянство.
Загреб було наділено виключними повноваженнями у таких сферах, як зовнішня політика, оборона, зовнішня торгівля, комунікації і зв'язок, емісія грошей. Автономії не дозволялося мати власні збройні сили, а Хорватії — вводити на її території війська. Роль гаранта безпеки сербського населення на перехідний період відводиться силам ООН з підтримання миру. Згідно з планом, Західна Славонія перейшла під повну юрисдикцію Загреба, а Східна Славонія і Бараня — під управління міжнародного співтовариства з перспективою повного включення до складу Хорватії.
Президент Сербської Країни Мілан Мартич відмовився розглянути план «Загреб-4», заявивши, що без присутності сил ООН, яким керівництво Хорватії не хотіло продовжувати термін дії мандату, що закінчувався 31 березня 1995 року, він не бачить можливості виконання будь-якого мирного плану. 20 травня 1995 року парламент Республіки Сербська Країна прийняв рішення про об'єднання цього державного утворення з боснійською Республікою Сербською під колишньою назвою «Західносербська федерація». Раніше парламент боснійської Республіки Сербської також ухвалив резолюцію про об'єднання з Країною.
На третьому етапі війни, у травні-серпні 1995 року, Хорватія провела наступальні операції, у ході яких було визволено найбільшу частину окупованих районів у долині річки Сава і західній Славонії та в регіонах Бановіна, Кордун, Ліка і північній Далмації. Над рештою окупованих земель у хорватському Подунав'ї було відновлено хорватський суверенітет за допомогою перехідної міжнародної адміністрації (1996—1998 рр.).
Контроль за перемир'ям між ворогуючими сторонами в Хорватії був первинним завданням збройної місії ООН на території країн колишньої Югославії. За рішенням РБ ООН, прийнятим 31 березня 1995 року, ці сили були реорганізовані в три самостійні, але взаємопов'язані миротворчі місії.
15 січня 1996 року резолюцією ООН була створена нова місія - Перехідний орган Організації Об'єднаних Націй для Східної Славонії, Барані та Західного Срема, представники якої повинні були стежити за демілітаризацією республіки Сербська Країна і забезпеченням мирної реінтеграції території до складу Хорватії.
Місія тривала до 1998 року і завершилася включенням зазначеної території до складу Хорватії. Група підтримки з 180 співробітників цивільної поліції ООН продовжувала стежити за діями хорватської поліції і контролювати повернення біженців. До 2002 року на стратегічно важливому Превлакському півострові ще розміщувалися військові спостерігачі ООН для спостереження за демілітаризацією цього району.
МИРОТВОРЧА ЕФЕКТИВНІСТЬ
Дослідження результативності миротворчих місій показують, що не всі вони однаково ефективні. Такі місії зазвичай поділяють за чотирма типами мандатів.
♦ Моніторингові місії з мандатом на спостереження за перемир'ям, відведенням військ, демілітаризацією та ситуацією на лінії розмежування. Завжди відряджаються за згодою сторін конфлікту.
♦ Традиційні місії – також направляються за згодою сторін, але з розширеним мандатом, а саме: поліцейські повноваження в буферній зоні і допомога в переговорах за мирною угодою.
♦ Багатовимірні місії – так звані «операції другого покоління»; їхні мандати визначаються за згодою сторін і стосуються витоків конфлікту, таких як економічна перебудова, інституційні перетворення (реформа поліції, армії, судової системи, проведення виборів).
♦ Примусові місії - операції третього покоління», які не вимагають згоди сторін конфлікту і ґрунтуються на статтях 25, 42 і 43 статуту ООН щодо застосування сили для забезпечення реалізації цілей операції.
Принципово, що неозброєні або легко озброєні місії з обмеженими мандатами практично не мають жодного ефекту для підтримання миру. У свою чергу, багатовимірні або примусові місії значно ефективніше для миротворчого процесу. Особливо це стосується роботи місій, коли конфлікт ще триває.
Євген СЕРЕДА, політолог, психолог, Вінниця
