Надія на дивовижне повернення додому
і жорстока реальність провалу мирної реінтеграції по-грузинські
Дні з 27 до 30 вересня є одними з найбільш важких та трагічних в сучасної історії Грузії. В цей день, у 1993 році, країна втратила майже третину своєї території, сотні тисяч (від 200 до 300 тис.) її громадян стали біженцями, а тисячі загинули, в тому числі і мирні мешканці.
Через 24 роки після поразки у війні в Абхазії грузини із сумом згадують втрати та сподіваються, що все колись повернеться – і колишня абхазька автономія до складу грузинської держави, і грузинські біженці в свої абхазькі дома. Як саме відбудеться повернення – не зовсім зрозуміло, але, як вони впевнені, це має бути без нової війни.
В цьому році в останні дні вересня телеканал «Імеді» (Тбілісі) присвятив спеціальний випуск свого популярного ток-шоу темі Абхазії. Студію прикрасили старими фотографіями Сухумі, Гагри, Очамчири та речами, що люди взяли з собою, коли терміново покидали свої домівки. Ведучі та гості – біженці – зі сльозами на очах згадували події, що відбувалися четверть сторіччя тому. Без злості – лише із сумом та надією на поновлення мирного та дружнього життя.
Кульмінацією передачі став показ сюжету з сучасного Сухумі (Сухума). Журналістка програми змогла зняти відомі місця столиці Абхазії, і навіть зафільмувати, як вона п’є каву в знайомому кожному сухумчаніну кафе на набережній. Це відео набуло популярності в соціальних мережах – в групах, до яких входять колишні мешканці Абхазії, що розкидані по всьому світу. «Ми повернемося», - писали вони в коментарях до сюжету.
Але реальність полягає в тому, що Абхазія не хоче бачити в себе ніяких грузин та тих, хто їм симпатизував. Роки перемовин під егідою міжнародних організації в Женеві, багаточисельні заяви і звернення ООН, ОБСЄ і інших структур не дали жодного позитивного результату: біженці залишаються вигнанцями. Втім, вони продовжують чекати і вірити, що колись повернуться додому.
На днях заступник міністра із питань окупованих території, Георгій Тука побував в Зугдіді – грузинському місті поблизу кордону з Абхазією, де вивчав вирішення проблеми біженців. В цьому місті їх 120 тис. – стільки, скільки було до того самих зугдидців. Для вимушених переселенців побудували ціли містечки, їм виплачують державну допомогу – є чому вчитися української владі. Але Тука звернув увагу і на інше: «Люди, об'єднані спільною бідою, не інтегруються в громаду. Переважна більшість не працює, очікуючи повернення на Батьківщину… Діти переселенців теж отримують статус ВПО і відповідні пільги і компенсації». Заступник міністра сприйняв ці проблеми як суто соціальні і фінансові. Але справа зовсім не в цьому.
Більшість біженців із Абхазії не хочуть миритися з втратою Батьківщини і продовжують вважати поточне життя на чужині тимчасовим. Відповідно, і дітей своїх вони виховують як мешканців Абхазії, хоча і у вигнанні. Із самого початку такі погляди розділяли практично всі переселенці. Але і навіть через 24 (!) роки таких людей дуже, дуже багато. Вони продовжують жити в Абхазії – хоча в віртуальної, продовжують вважати себе сухумчанами, гагрінцями, очамчирцами – а не зугдидцями, тбілісцями або кутаісцями… На мій суб’єктивний погляд, справа в тому, що Абхазія є унікальним та неймовірно красивим містом, і дуже важно зміритися з втратою не тільки будинку, майна, друзів, але і теплого моря, казкових гір, вічнозелених субтропічних пейзажів, живописних гірських озер та річок…
Спочатку грузинська влада надавала біженцям надію на повернення за допомогою військової операції. Але катастрофічна поразка в осетинської кампанії 2008 року повністю змінила риторику офіційного Тбілісі. Вже 9 років, як Грузія повністю відмовилася від розробки планів щодо силового сценарію і тепер намагається - за допомогою світової спільноти - втілити в життя програми з реінтеграції окупованих територій мирним шляхом. Це і програми безкоштовного медичного обслуговування мешканців Абхазії, і пільгові умови вступу до ВНЗ…
Втім, намагання Грузії повернути свої території, навіть в мирний спосіб, відлякує та відштовхує абхазів, а їх партнерів – Росію – змушує вдаватися до ще більшого втручання для забезпечення «захисту незалежності Абхазії». Реалізація плану мирної реінтеграції по-грузинські вже призвело до закриття всіх, окрім одного, пункту пропуску на грузинсько-абхазькому кордоні; витісненню грузин, що повернулися в Абхазію на прикордонні території, зворотньо в Грузію через нові закони щодо громадянства... Навіть ті абхази, які їздять лікуватися до Грузії, не стають більш лояльними, тому що сприймають грузинську програму як компенсацію за шкоду, що нанесла «грузинська агресія».
Досвід Грузії періодично згадують в Україні в позитивному контексті. Але правда в тому, що спроби реалізації мирного грузинського плану призвели не до позитивних результатів, а до погіршення ситуації. Сьогодні, через 24 роки після поразки у війні та втрати Абхазії, вірогідність повернення грузинських біженців в Сухумі, Гагру, інші міста та села, не збільшилася а ні на соту долю відсотка у порівнянні із трагічним вереснем 1993 року. Незважаючи на це, сотні тисяч людей продовжують вірити в те, що колись вони повернуться додому. Але правда в тому, що однієї віри в чудо, або в мирні плани європейців та американців, буває недостатньо.
