Недоліки обожнювання ослів
У недавно знятому довгому кіно про Путіна є два епізоди релігійного змісту. Перший, коли патріарх Московський і всієї Русі Кирило розповідає про прекрасні якості президента Росії. Другий — документальне свідчення священика з грецької обителі про Путіна і осла. Уперта тварина і вольовий президент перейнялися взаємною симпатією і вказували один одному шлях у горах. Мабуть, творці фільму хотіли провести паралель між його ясновельможністю, що рулює на «ленд ровері», і сином Божим, який входить до Єрусалима. Мовляв, аналогія в наявності. Але, як завжди буває у випадках необмеженого пристойністю догоджання, епізод викликав тільки сміх у залі. Проте він далеко не комічний для цільової аудиторії. Навіть в Україні, де прихожани всіх патріархатів не поклоняються Путіну, відчувається прагнення колег Кирила обожнювати Путіна, Сталіна, більшовизм і порочні ідеї режимів, які, здавалося б, антагоністичні релігійному життю й існують тільки в сектах фундаменталістів.
Телебачення показує Путіна під образами, зі свічками, який осіняє себе знаменням так само патетично, як і літає з птахами, пливе з рибами і пересувається зі ссавцях. Він на іконах, поки що не вмонтованих у вівтарі, але вже зацілованих прихожанами. Другий після Христа — герой проповідей, бенефіціар молитов і оздоровниць. Під їхніми з Ісусом образами піонери співають пісні, проходять мітинги у містах і здійснюються чудеса сучасного російського життя. Стрімке занурення Путіна в релігійну сакральність давно помітили на Заході. Ось що говорить один із найбільших діячів сучасного американського ТБ, автор і ведучий популярних програм Гленн Бек: «Російське православне відродження у розпалі. Але це не намети відродження Біллі Грема (американський проповідник і духовний радник кількох президентів США. — Авт.). Це відродження нагадує нацистську церковну пропаганду. Протягом лише кількох місяців Гітлер зняв зображення Христа і поклав свою фотографію на вівтарі церков. Такий же фокус відбувається в Росії». Дозвольте привести тільки одну цитату, говорить своїм глядачам Гленн: «Сенс Росії полягає в тому, що через російський народ буде реалізовано останню думку Бога. Думку про Кінець Світу. Смерть — шлях до безсмертя. Любов починається тоді, коли закінчується світ. Ми повинні чекати цього як справжні християни». Гленн відкладає книгу, з якої прочитав цей абзац, запитуючи аудиторію: «Вам нічого не нагадують ці слова?». Далі він читає про «викорчовування проклятого древа пізнання» та іншу нісенітницю, порівнюючи ці рядки із закликами джихадистів. Потім показує глядачам книгу Олександра Дугіна, радника російського президента.
Не один Гленн сьогодні стурбований поєднанням екстремістської політики Російської держави з її домінуючою релігією. Не випадкові порівняння путінського режиму з іранським, сирійським, ХАМАС, украй правими європейськими ксенофобами і неонацистами. Проте широко відомі ототожнення в нашому інформаційному просторі нечасто порівнюються з методами управління релігійною свідомістю фашистської Німеччини. Адже саме на різниці позицій церков: лютеранської і католицької — Третього рейху проти ортодоксального СРСР, побудований один із міфів Другої світової війни. У радянській і сучасній російській інтерпретації він виглядає так. Мовляв, Ватикан і конфесії разом з ним підтримували Гітлера, а православні на чолі з семінаристом-генералісимусом боролися за світлі ідеали Христа.
Насправді все не так, навіть навпаки. Обидва хрещені атеїсти плювати хотіли на ідеали «єврея з Назарета» і прагнули лише одного: підмінити його собою. Що і зробили, причому з явною перевагою Сталіна. На Гітлера молилися з 1933 до 1945 рр., а на Сталіна з 1924 до 1953 рр. всією країною, потім частково до сьогодні. За опитуванням ВЦВГД, проведеним напередодні 60-річчя смерті великого ката, кожен третій росіянин підтримує християнські ідеї з ідеалами Йосифа Віссаріоновича. Отже Путіну доведеться високо підніматися сходами православної ієрархії, аби дістатися до Сталіна і Бога схопити за бороду.
Але повернімося до месії зразка 1933 року. Тоді Гітлер підписав угоду з католицькою церквою про невтручання. Церква пішла на це, побоюючись поширення комунізму в Європі. Але вже 1937 року Адольф, який, мабуть, надихнувся прикладом свого друга Йосифа, що засукав рукави для чищень, теж вирішив поуправлятися в лоні. У Німеччині почалися арешти священиків, які не підтримали нацистів. З числа своїх прибічників в сутанах Гітлер вибрав такого собі Людвіга Мюллера, присвоївши йому звання «головного єпископа Рейху». Мюллер в кірсі і Мюллер в гестапо мало чим відрізнялися один від одного. Обидва почали з очищення відомств і приходів від євреїв.
Політика СРСР і фашистської Німеччини в галузі свободи совісті була синхронною і багато в чому схожою, хіба що німці ставилися до своїх святих отців м’якше за більшовиків. Ті розстрілювали попів, а ці обертали їх у нову віру, створивши єдину церкву Рейху, де хрести замінили свастикою, а Біблію — томом «Майн кампф». В іншому ж панувала повна гармонія: замістили християнську мораль своєю, вилучили майно і коштовності і змусили доповідати «куди слід» про факти, виявлені на сповідях.
Зрозуміло, нинішні ігри з месіями з кадрового резерву КДБ пройдуть з тим же результатом, що і в попередніх випадках. Ікони з образом Путіна не з’являться в церквах навіть закритого типу, де замолює гріхи особовий склад силових і духовних структур. Але сама Російська православна церква Московського патріархату приречена на занурення в смуту. Підтримка Сталіна в 20-х роках минулого століття обернулася розколом: від Московського патріархату відмежувалася Російська зарубіжна церква. Їй знадобилося майже сто років для повернення на шлях канонічного спілкування. Але зараз ці шляхи загрожують розійтися знову, хоча б тому, що православним людям, які живуть у Парижі й Лондоні, важко зрозуміти московських сестер і братів з Путіним і Дугіним у серці. Та і як співати во здравіє в Нью-Йоркському Свято-Троїцькому монастирі Джорданвілля, якщо на нього націлено ракети і провокації російського Путіна-Распутіна. Про УПЦ МП взагалі не йдеться: розкол вже відбувається і може перерости в духовну столітню війну.
Дугінські скріплення, осли, що вказують шлях президентові майже в тригодинному фільмі про нього, придворні митрополити, асисти на божественній лисині першої людини імперії — такий інструментарій політичного іконопису Росії, що впливає на сприйняття тамошніх прихожан. Але поза полем дії їхнього телевізійного фіміаму все нагадує притчу про Хамзу і Ходжу Насреддіна.
— У мене багато талантів, — похвалився Хамза, — нема ліку моїй досконалості. Щоночі я покидаю цей тлінний світ і злітаю до «Світу елементів», витаючи в небесних обителях серед чудес царства небесного.
— А чи не обвіває твоє обличчя в цей час щось на кшталт опахала? — запитав Ходжа Насреддін.
— Так, звичайно, я відчуваю свіжі струмені гірських вершин, відповів Хамза, вдоволений, що його розповідь прийняли за чисту монету.
— Але ж це — хвіст мого довговухого осла, — сказав з посмішкою Насреддін.
Непогано нагадувати цю притчу всім, хто йде і їде за ослами!
